Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

неділю ми прокинулися на світанку від жахливих криків. Коли побігли до вікон і визирнули в сад, угледіли силу турецьких піратів! Паоло був уже мертвий. Йому розбили голову, коли він збирав трави для яєчні на сніданок. Марії та дівчатам перерізали горло… Після того як пірати покінчили з ними, їх з… з… з… — Вона ніяк не здужала вимовити це слово, і Босвелл ласкаво затулив їй рота рукою.

— Не треба, дівчинко. І так зрозуміло, що сталося. Поясни нам, як ти врятувалася. І що з моєю дружиною й твоєю сестрою. — Він забрав руку.

Дві великі сльози потекли по дівочих щоках, і вона знову заговорила:

— Міледі наказала нам із сестрою сховатися в скрині з білизною, але Сьюзен її не послухалася. Вона сказала міледі, що їй байдуже, що зроблять із нею, бо вже не дівчина. Але вона збрехала, мілорде, бо Сьюзен так само незаймана, як і я! — І, вже не в змозі стримуватися, Мей знову заридала.

Вони дали їй поплакати кілька хвилин, а потім Босвелл тихо попрохав:

— Кажи далі, дівчинко. Що сталося далі?

— Вони сховали мене в скриню й наказали не рухатися, доки не стане зовсім тихо і я не буду впевнена, що пірати пішли. А потім я мала піти до Карло й залишатися там до вашого повернення. І щойно скриню зачинили, я почула, як вибили двері до спальні. Пірати не чіпали ані міледі, ані Сьюзен, але повели їх із собою.

— Ти нічого не зрозуміла з того, що вони говорили? — запитав Коналл.

Дівчинка на хвильку замислилася, а потім її обличчя осяяв спогад:

— Дещо було! Капітан дуже ввічливо балакав із міледі. Він сказав, що його звати… Щось схоже на «Каротин». А ще він сказав, що має наказ доправити міледі до великого візира Цика-якогось-паші.

— Санта Марія! — скрикнув Карло. Він не зрозумів розповіді дівчини, бо вона говорила своєю мовою, але почув імена, що їх назвала.

— Хайрад Дін, мілорде, — схвильовано мовив він. — Капітан Хайрад Дін, тезко, а дехто говорить, що й онук великого капітана-паші Сулеймана Пишного! Він перебуває на особистій службі в Цикалазаде-паші, великого візира Оттоманської імперії.

— Але що могло знадобитися від моєї дружини якомусь триклятому туркові?

Карло, здавалося, зніяковів. Тих, хто приносить погані новини, не люблять. А проте господар має знати.

— Цикалазаде-паша — турок лише наполовину. Він син графа ді Цикала, мілорде, і старший брат графині ді Лікоза.

— Я своїми руками вб’ю ту сучку, — вимовив Босвелл крижаним голосом.

— Якщо тільки я не дістануся до неї перший, — тихо відповів Коналл.

Вони разом повернулися, скочили на коней і попрямували до будинку графа ді Лікоза.

Хоч би яке тихе було обійстя вілли «Золота риба», на віллі «Дель Маре» було ще тихіше. Спершу Босвелл злякався, що там нікого немає. Але коли вони під’їхали до будинку, один слуга підбіг, щоб забрати їхніх коней, а ще один повів їх до Альфредо ді Лікоза.

— Мені потрібна Анжела, — сказав Босвелл, не вітаючись.

— Ви спізнилися, друже мій. Її забрала інквізиція. Завтра на головній ринковій площі Неаполя її спалять.

— Ви з нею бачилися? Вона ще може говорити? Ви знаєте, що вона зробила? Вона віддала мою дружину в рабство, до гарему свого брата! Я маю поговорити з нею, перш ніж її стратять!

— Он воно що, — зітхнув Альфредо ді Лікоза. — Її служника Барто спіймали, коли він подавав знак турецьким піратам. Барто сказав, що це все вона, а потім звинуватив її в чаклунстві, стверджуючи, що Анжела тримала його душу в рабстві, через що він був змушений виконувати всі її накази. Звичайно, інквізиція почула про це й одразу ж прийшла по неї. Святі панотці чекали на щось подібне, адже Анжела ніколи не приховувала свого презирства до церкви.

Здавалося, вона збожеволіла! Сміялася з них і навіть не намагалась урятуватися. Навряд чи вона взагалі тямила, що сталося. А ті навіть не завдавали собі клопоту катувати жінку, просто засудили її до страти. І їй насправді байдуже.

— Де її тримають, Альфредо?

— У Неаполі, у тюрмі інквізиції. Я поїду з вами, Франциско, і покличмо також єпископа Паскуале. Він дістане потрібні дозволи.

Босвелл кивнув.

— А скажи-но мені, Фредо, чи боїться Анжела чогось? Узагалі чого-небудь? Мені потрібне щось переконливе, аби змусити її говорити зі мною.

— Змії, — відповів граф ді Лікоза. — Анжела боїться змій.

Босвелл поглянув на Коналла й кивнув.

— З’їзди-но до садівника, друже.

Коналл кивнув у відповідь.

— Так! Я знайду їх, і зустрінемося на перехресті Сан-Дженаро на неаполітанському шляху.

Коли його капітан охорони поїхав, Босвелл знову повернувся до графа.

— Даруй, Фредо. Я не хотів додавати тобі болю. Знаю, що ти кохаєш Анжелу. Але я хочу повернути свою дружину. Якщо доведеться перевернути гори, щоб дістатися до неї, я це зроблю!

— Ти вже не побачиш її, Франциско. Якщо Анжела відіслала Катріону до Цикалазаде-паші, вважай, що твоєї дружини більше немає. Навіть якщо ти дістанешся аж до самісінького Стамбула, її вже або зганьблять, або вб’ють. Визнай свою втрату й примирися з нею, як я примирився зі своєю.

— Нізащо! Гадаєш, мене турбуватиме, що її до чогось силував інший чоловік, якщо я зможу її повернути? І не кажи, що я не зумію повернути її, бо таки зумію й зроблю це!

Граф ді Лікоза сумно похитав головою, але, як і обіцяв, склав Босвеллові компанію в поїздці. Вони зустрілися з єпископом Паскуале, який, почувши їхню розповідь, переодягся з церковної одежі у вбрання для верхової їзди та на чолі гурту помчав до Неаполя.

Коналл уже чекав на перехресті Сан-Дженаро, до сідла в нього був прикріплений невеликий лозовий кошик із кришкою. Вони дісталися до міста вже майже надвечір. Босвелл був упевнений, що, якби з ними не було єпископа, їх нізащо 6 не впустили до похмурої чорної кам’яної фортеці. Усі вікна були заґратовані, а вхід освітлювали курні смолоскипи.

Під’їхавши до входу, єпископ зажадав негайної зустрічі з інтендантом в’язниці. їх швидко впустили. Коналл обережно зняв кошик із сідла й поквапився за охоронцем до в’язниці. Відвідувачів одразу ж накрив сморід гнилої їжі, немитих тіл, лайна та сечі. Чулися тихий стогін та плач.

— Боже-світе, — прошепотів Коналл, — ми потрапили в самісіньке пекло! — Однак, зустрівшись очима з Босвеллом, затнувся.

їх повели вгору крутими гвинтовими сходами до інтендантових покоїв. Там їх привітав сам господар, єпископ Ґвідо Массіні, який одразу завважив:

— Мені доводилося про вас чути, мілорде. У нашій країні ширилися якісь розмови про чаклунство… І, наскільки мені відомо, ви єретик.

— Ні, Ґвідо, — тихо відповів єпископ Паскуале. —