Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

Лорд Босвелл, зрозумівши, що ступив на хибну стежку, повернувся до Святої Церкви. Він одружений із найблагочестивішою, найнабожнішою з-поміж жінок. Вони вдвох регулярно відвідують храм і надзвичайно щедрі і до церкви, і до бідних.

— Я радий це чути, — відповів єпископ, оманливо веселий маленький чоловічок із крижаним поглядом чорних очей. — Чим я можу допомогти вам, мілорде?

— Ґвідо, нам треба побачитися з ув’язненою Анжелою ді Лікоза. Через неї турецькі пірати викрали дружину лорда Босвелла. Перш ніж її завтра стратять, ми маємо дізнатися, що саме вона наказала тим розбійникам.

Єпископ Массіні страшенно розлютився.

— Та скільки ж іще підступів та вража жінка накоїла? Так, авжеж, можете побачитися з нею. Однак навіть якщо вона вам усе розповість, надії повернути вашу дружину від тих безбожників майже немає.

Але обличчя єпископа пом’якшало, коли він поглянув на Босвелла.

— Я мушу це зробити! Мушу! — мовив той.

— Я видам вам перепустку.

— Моєму капітанові охорони також, і нам треба поговорити з нею наодинці.

Єпископ поглянув спершу на безутішне обличчя Босвелла, а потім на похмурого Коналла.

— Що у вас у тому кошику? — запитав він у капітана. А тоді, підвівши пухку білу руку, спішно додав: — Ні. Краще мені цього не знати.

Узявши готовий документ, Массіні надряпав в одному місці ім’я Анжели ді Лікоза й поставив свій підпис унизу. Простягнувши перепустку Босвеллові, він промовив:

— Повертайтеся сюди, коли з’ясуєте те, що вам потрібно, перехилимо по келиху вина. — Він звернувся до двох інших чоловіків: — Залишайтеся тут, якщо не хочете йти з ними.

Френсіс поглянув на Альфредо ді Лікоза, і той похитав головою.

— Ні. Я вже попрощався з нею. Не хочу більше її бачити.

Босвелл із Коналлом пішли за охоронцем на сходи.

— її тримають у цілком пристойних умовах завдяки чоловікові, — мимохідь зазначив охоронець. — Більшість відьом унизу, з водяними щурами.

— Нам треба побачитися з нею без свідків, — холодно відповів Босвелл. — Чекай нас зовні. І залишайся там, хоч би що ти почув, доки я або мій капітан тебе не покличемо.

— Мені до того байдуже, — кинув охоронець у відповідь. Спинившись перед дверима, знайшов потрібний ключ і відчинив їх.

Шотландці зайшли до камери, і двері за ними зі скрипом зачинилися. Анжела ді Лікоза стояла спиною до них, визираючи в заґратоване вікно.

— Якщо це черговий священик, забирайся до біса, — мовила вона. А потім різко обернулася.

— Франциско, саго! Отже, Бог таки існує. — Але радість у її очах згасла під крижаним поглядом Босвелла.

— Я прийшов, — холодно мовив граф, — бо сподіваюся, що навіть ти хочеш очистити сумління перед смертю. Поговорімо про мою дружину: що саме ти з нею зробила?

Її чорні очі розширилися, і вона зайшлася шаленим сміхом. Охоронець за зачиненими дверима здригнувся.

Анжела витерла пошматованим рукавом сльози з очей.

— Франциско, ти просто неймовірний! Так, я все влаштувала, позбулася твоєї дружини, але, либонь, Бог таки на її боці, бо того бовдура-слугу схопили. Так… Завтра я помру. На жаль, тепер ти мені не дістанешся, але і їй не дістанешся також. — Вона знову засміялася, але цього разу з якимось смутком. — Жодна з нас тобі не дістанеться, Франциско, а я ж зовсім не цього хотіла.

— Ще раз, Анжело. Що саме ти з нею зробила?

Жінка насмішкувато поглянула на Босвелла й похитала головою. Френсіс, простягнувши руку, накрутив на неї м’яке чорне волосся із синім відлиском і розлючено смикнув її до себе.

— Я не збираюся марнувати часу Анжело. Де вона?

Чорні очі лиховісно заблищали, але жінка нічого не сказала. Другою рукою Босвелл зірвав тюремну ряднину з її тіла й безжально штовхнув її на солом'яний матрац на лежаку. Незчулася вона, як її руки та ноги поприв'язували до ніжок лежака, розвівши врізнобіч.

— Що ви робите?! — закричала вона. — Я покличу охоронця!

— Він не озветься, Анжело. У мене є дозвіл від інтенданта здобувати потрібні мені знання в будь-який спосіб. Отже, що ти наказала своїм турецьким друзям зробити з моєю дружиною?

Вона на якусь мить холодно втупилася в нього, а потім, піднявши голову, плюнула йому в обличчя. Босвелл кивнув своєму капітанові. Коналл відкрив плетений кошик. Задумливо зазирнувши в нього, він обрав коротку пухку зелену змію і, взявши, простягнув Босвеллові. Той обкрутив плазуна навколо своєї руки і, погладивши вертку голівку зі швидким язиком, скинув змію з руки на солом'яний матрац між розсунутих Анжелиних ніг.

Графиня ді Лікоза заверещала, мов скажена:

— Франциско! Заради Бога! Прибери її! Прибери її!

— Що саме ти зробила з моєю дружиною?

Вона відчайдушно сіпала руками й ногами, її чорні очі сповнилися темного жаху, але вона не відповідала. Він чув, як її серце калатає в грудях. Змійка розгорнулася й неспішно поповзла до жінки. Та знову заверещала, це було протяжне, тваринне виття невимовного жаху.

— Вона лізе до твого тепла й вологи, Анжело. Ось-ось проникне до тієї темної утроби, де встигло побувати стільки чоловіків. А коли вона звиватиметься глибоко всередині тебе, я візьму з кошика ще одну, а потім ще і ще… Доки в тебе в череві не опиниться клубок змій. Ти вже відчуваєш їх у себе всередині, Анжело? Тобі це подобається, люба моя? — Жорстокі очі безжально вп’ялися в неї. На одну коротку мить його нещадність так вразила її, що вона аж забула про свій страх. Але одразу ж той переляк повернувся, удесятеро сильніший, і так оглушив її, що якусь мить вона навіть вдихнути не могла.

Нарешті спромоглася прокричати:

— Я відіслала її до мого брата! Прибери цю тварюку! Я розповім тобі все! Тільки забери її!

Босвелл мимохідь підняв змію з матраца й вкинув її назад у кошик.

— То розповідай, сучко, або я виверну на тебе цілий клубок!

— Я відіслала твою дорогоцінну дружину моєму братові Цикалазаде-паші, великому візирові султана. Він справжній поціновувач красивих жінок, а про його звитягу складають легенди. Вона ще не там, Франциско, але скоро туди дістанеться. І тоді головний євнух Цикалазаде викупає й напахтить її, поведе до мого брата й роздягне, щоб той добре її роздивився. А коли він її побачить, — а я не заперечую, що вона прекрасна, — він буде насолоджуватися її тілом.

— Ах ти ж сучка! — прогарчав Босвелл.

Анжела ді Лікоза сміялася.

— Ти вже ніколи не побачиш її! Вона втрачена для тебе! Скоро вона лежатиме під моїм братом, стогнучи від бажання, — вона заговорила тихіше, ніби звіряючись йому в якійсь таємниці. — Його називають биком, і він навчить її робити йому приємне. А тобі залишаться хіба спогади й розуміння