Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Дід побачив моє біле лице, але нічого не зауважив. Він і так все знав. Я розповів йому про все що трапилося з нами, щойно ми з Левом приїхали у Кадничі. Він знав усе. І не простив мені. Ані братової смерті, ані того що я теж скоро покину його. 

Я не міг допомогти йому прийняти це. Я знав, що дідом попіклуються, не залишать напризволяще, але не міг залікувати інші рани, що всі ми нанесли йому. Батько, Бестуж і я. 

Ми спустилися униз разом, а старостова сім’я вже чекала на нас снідати. Я привітався з Ванєвом і сів між ним і дідом. Староста ще носив руку на перев’язі, та з кожним днем виглядав все краще і краще, це було доброю новиною для мене. Далі, за ним, два табурета стояли порожні. З іншого боку, праворуч від Ваніва сіла його жінка, Арися, а за нею - їхні дочки: Смірена і Лляна. Сумирні, приголомшені, тихі, вони наче не помічали нічого навкруги. Лише час від часу кидали погляди набряклих від сліз очей на порожні стільці. 

- Не чути нічого від хлопців? - запитав дід Міхор Ваніва, поки той ділив між усіма присутніми їжу. Той похитав головою, а дівчата стали ще білішими - ще трохи, і я б прийняв їх за мавок. 

- Обидва вже мають бути десь біля Гартополю, гадаю. Вони ж там не самі, півсела хлопців забрали. Але пошти від них не дочекаєшся. Вже третя седмиця пішла без відомостей. Та ми…

- Нічого, нічого. Все в них буде добре. Вони бойовиті хлопчаки, не дадуть себе…еее…перемогти.

Запала тиша. Ванів роздав всім по ложці каші, шматку вареної рибини й коржику. Я вертів свій коржик у долоні. Їсти не хотілося, хоча у шлунку було порожньо. 

- Дякуємо ще раз, друзі, що приютили діда, та й мене, - вимовив я, відкладаючи коржика на тарелю. - Ви завжди були добрими до нас, і ми ніколи не забудемо вашої доброти до нашої родини.

Пані Арися кивнула мені й втупилася у хусточку. Лляна вибігла з-за столу й було чутно її ледь-стриманий плач. Смірена сиділа тихо й теж нічого не їла. 

Я так і не спромігся нічого їй сказати. Помічав, як вона часом дивиться на мене, наче пригадуючи зовсім інше обличчя, але жодного разу не підійшла й запитала нічого про нього.

Мабуть, то на краще.

Того вечора я сидів біля ватри й пригадував своє повернення додому. Як гадав, чи стоять ще Кадничі, чи вже ні. Лев супроводжував мене на шляху до Склавіни і подорож минулася без зайвих проблем. На землях ворожбитів я як ніколи відчув прихід прийдешньої війни. Ніхто не сидів без діла, всі займалися справами, і більшість ворожбитів вже відбула на північ - до Віленбергу. Хоча Лев не розповів усе, але я зрозумів, що силами ворожбитів місто було врятовано від Раматру. Це трохи розрадило мене.

Як я зрозумів, Раматр спочатку все ж таки захопив Віленберг, але тамтешні чарівники здійняли бунт, а там й ворожбити поспіли й місто звільнили майже одразу. На те Раматр відповів тим, що розірвав союз зі Склавіною й місто тепер в облозі. Зайти до нього Раматр не може, але й не відходить нікуди. Чекає на щось. 

Сама ж Склавіна зустріла нас холодом, спустошеними селищами на півночі і повною поразкою наших віськ. Ванів тоді розповів, що Едасу захопили весь центр Склавіни й вирушили на схід. З князів в живих і на троні залишився тільки наймолодший син - Володомар з Гартополя. Ярволота було вигнано з Віленбергу, і так ніхто не знає де він подівся, чи вижив. А княжич Сиворг так і сидить у зачиненому Прешені, не пускає нікого і не випускає - ходили чутки, що у місті панує хвороба, що косить людство, але княжичу немає до того діла.

А майстер Колодар. Так, він втік як більшість буковців - до Гартополю, був біля княжича Володомара якийсь час, потім зник, ніхто не знає куди. 

Коли Едасу зайняли Буків, вони не спалили місто, як на те всі очікували, лише знищили армію і все. Простий люд вижив. Розбігся хто куди. А тих, хто не втік, почали до нових військ набирати. Так й старостові сини Тольт й Недан потрапили до армії. Самоврядної армії, бо армію склавоську було знищено. Гартопіль, останній з трьох великих міст, що залишилися не захопленими, обороняють силами місцевих жителів, щоб вберегти хоч часточку Склавіни. Кадничі, ось, стоять осторонь, тож нам не дужко дісталося, але іншим... Все, що стояло на шляху Едасу - було просто знищено. Окрім,  чомусь, Букова.

Нарешті, ми дісталися Заозер’я. Проїжджали повз знайомих полів, садів, лісів. Всі в снігу. Мертві, як і були до того. Але життя перемагало смерть. Люди навчилися ловити рибу під льодом й збирати зимові ягоди й горіхи. Це давало надію, поки не пригадувалося, що ніхто не прийде на поміч. Навіть ворожбити. Їм насилу вдається стримати Раматр на півночі. В них просто не вистачить сил аби звільнити всю країну разом.

- З усього витікає, що ми начебто залишилися самі, - зробив сумний підсумок Ванів. 

- Якби ж то це було єдиною нашою проблемою. Зима нікуди не зникла, отже я можу припустити що той чаклун, Ніам, теж вижив. Це питання часу коли він разом з Едасу прийдуть сюди, в Склавіну, щоб завершити свій тріумфальний похід і знищити нас, на шляху до своєї омріяної долини.

Ванів замислено дивився як дочки прибирають зі стола після вечері. Він нічого не відповів, лише час від часу мугикав собі щось у вуса, наче зважував все.

Але було ще щось, про що я мав сказати старості, Перш ніж покинути його гостинну домівку. Староста наче читав по моєму обличчю, але я знову побачив суворий погляд, готовий до будь-яких новин - точнісінько як в його старшої доньки.