Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

~ Перед світанком ~

Оповідь Родосвіта Волошина

Незважаючи на те, що все трапилося на моїх власних очах, я ніяк не міг усвідомити що взагалі відбувалося. Бестуж щось волав, потім на його місці з’явилася білосніжна тварюка, наче змія, але більше. В сотню разів більша. І з крилами! І червоними очима, які здалися мені напрочуд знайомими. Змахнула змія у повітря, роззявила пащу, кинулася на того велетня, що заважав нам пройти мостом.

А потім здійнявся ще більший галас і на берег поруч із нами впала гігантська стіна крижаної морської води. Волали живі, намагаючись зачепитися за будівлі, повз яких їх тягнуло потоком, проте вода руйнувала домівки так само, як і все інше на своєму шляху. 

Я не встиг би врятуватися від тієї води, навіть якби в мене були сили підвестися і бігти стрімголов у протилежний бік. Слова молитви пронеслися у голові перш ніж товща накрила мене, прибиваючи, а тоді мене закрутило обертом і потягнуло у різні боки. Не було в мене ані гадки куди мене несе, ані сил плисти. 

Вода вирувала, невдоволено бурмотіла. Раптом щось голосно вдарилося о воду, шувбоснулося з гучним бумс! і вода вся наче здригнулася, приймаючи у свої обійми щось страшне, важке, гаряче. Я відмітив це подумки, перш ніж остаточно дозволити морю прибрати мене.

 

Щось стиснуло груди. Живіт. Знову груди. Я здається застогнав, бо стара рана почала сіпатися, й нити, змушуючи затримати подих. Але повітря і так не було у легенях і від того сильніше боліло. Здивувавшись що ще можу якимось чином стогнати, на мить розплющив очі. Наді мною хтось нависав, тиснув на груди, штовхав. І тоді мене вивернуло водою.

- Rana` mouri! - чийсь незнайомий голос лунав зовсім поруч зі мною, я чув його навіть крізь дзижчання у вухах. Володар голосу припинив тиснути на мене і підтримував, поки я випльовував кляту воду. Кашляти було боляче, солона вода обпекла горло, але дихати - приємно. Я мало не забув яке чудове на смак те повітря. 

Хтось ще підбіг до нас й впав на коліна поруч зі мною. Коли ж я нарешті розплющив очі, і зрозумів кого саме бачу, то здивувався:

- Леве? Ти?! Звідки? - прохрипів я, з останніх сил хапаючись за руку ворожбита. 

Стривожене обличчя друга всміхнулося мені на якусь мить. Він впевненим поглядом переконався, що я не збираюся померти в нього на руках і коротко реготнув: 

- Живий! Сучий ти сину! Живий! Я знайшов твоє послання у замку, і до Брамаря дійшла твоя вісточка, але я й уявити не міг у що ти вплутався! Ти маєш мені розповісти все.

Ворожбит тряс мене в обіймах, а я намагався роздивився навколо наскільки міг. З протилежного боку від мене сидів незнайомий мені Заїнна, довгі вуха, зелені очі, стурбоване обличчя. Чомусь він був майже роздягнений, проте не здавалося, що йому було хоча б трохи холодно чи незручно. Він помітив мій погляд і стримано спитав:

- Як почуваєтеся? - і тоді я впізнав у ньому голос, що врятував мене, змусив вихаркати всю воду, якої я наковтався. Не в змозі нічого відповісти, я натомість подивився на море, що кипіло, наче хтось підігрів його у самому великому казанку у світі. Потім погляд ковзнув на берег.

Здалеку до нас бігло ще кілька ворожбитів, а деякі з них допомагали постраждалим вибратися з бурхливого моря. Воно й досі бісилося й вирювало, випльюовуючі шматки будівель, дерева й уламки скель.

Від усвідомлення, я спромігся сісти. Однієї особи не вистачало. 

- Де Бестуж?! Ви знайшли його? Мого брата?

Лев притримав мене рукою і допоміг підвестися. В його очах я не зміг прочитати ані відчай, ані біль. Значить, він не бачив тіла, то вже було мені за милість Ір’є. І ворожбит підтвердив мої думки:

- Я не бачив його. Але ми витягли з води багато постраждалих. Я впевнений, серед них є і твій брат.

А потім я пригадав ту тварюку, що з’явилася, щойно Бестуж дістав щось маленьке з кишені і заволав, хоча горлянка запротестувала:

- Ні! Ти не розумієш! Він не…він вже більше не…

Слова стали мені поперек горла.

- Ви…ви бачили ту…тварюку? Біла луска, червоні очі, а сама розміром завбільшки з корабель? Він і той велетень…вони були разом, коли вода…

- Я гадаю, вони потонули. Я не бачив велетня, але там, де дракон впав у воду, море змерзло вщент, до самого дна сама тільки крига. Він не виплив, ви у безпеці.

Заїнна підтвердив все одним лише кивком голови, і я б впав, якби мене не підтримали. Пальці самі стисли руку, за яку я тримався. Всі звуки кудись зникли, разом із кольорами і повітрям із легенів.

- Дракон? Їх не існує…Ні, ні, ні…Бестуже, ні…

~~~

Дід розбудив мене до світанку. Поплескав по покривалу і буркнув:

- Прокидайся, Родосвіте. Вже час снідати. Спускайся вниз, швиденько. 

Я знову на мить забув де я, і звідки тут узявся дід Міхор. Потім пам’ять послужливо підкинула нещодавні спогади. Ти ж повернувся в Кадничі, Родосвіте. Тебе приютила старостова родина, бо від нашого старого млина нічого не залишилося навіть і згадки після чергової завїї. Дід ще живий і ти ще живий. 

Дідова згорблена фігура майорила навпроти вікна, він порався біля умивальника. Зібравшись з силами, я й сам піднявся з постелі й попростував приводити себе до ладу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍