Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Я сказав те, що мав сказати:

- Ваніве, друже. Мені скоро доведеться піти...так треба. Не сперечайся, будь ласка. Ви й так уже стільки для нас зробили - я лише хотів подякувати за все і за діда і за підтримку. Та я мушу піти, аби зробити ще дещо, перш ніж... 

- Перш ніж?

- Перш ніж буде запізно.

Старостів важкий видих було чутно біля Гортмрату:

- Дід знає?

- Знає.

Ванів кивнув й простягнув чарку гарячого напою:

- Тоді, нехай щастить. 

Я придивився до чарки, покрутив у пальцях, наче зважував чи варто пити:

- Пий, пий, а то зовсім зблід. 

Червоне вино нагадало мені братові очі, я хильнув чарку і мене пройняли дрижаки, ніяк не пов’язані з міцною наливкою.

~~~

Ніч видалася безсонна. В домівці старости було тихо: чутно було як хтось з домашніх прокрався за водою і назад, під теплу ковдру. Опівночі почалася завія; сніг завзято стукав у віконце, змусив мене дослухатися ще уважніше. 

Нарешті, я почув скрегіт, наче кігтями по склу. Підвівся як міг швидко, вже повністю вдягнений, прихопив торбу з залишками того, що діду не знадобилося б. Батьків арбалет залишив Ваніву, а все інше злегка помістилося у торбі.

Останній погляд на постіль, де спав дід Міхор, і я покинув кімнату.

Спускався сходами цілу вічність, зненацька захоплений новим нападом болю. Відчинив двері і як міг міцно стис руку ворожбита, що стояв за ними. Світле волосся, зібране на маківці у чуб, сіро-зелені очі, знайома усмішка і міцне рукостискання.

- Леве, neanna moelё! Я радий бачити тебе, друже!

- А я тебе. Но виглядаєш ти так, ніби тобою поласував упир. Ти перевіряв хату, не завівся ба тут вирдоляк?

Я вичавив з себе посмішку: 

- Слушно, та здається зараз й мертві виглядають краще за мене. 

Я зненацька схопив Лева за передпліччя і мовив:

- Дякую.

І ворожбит кивнув мені у відповідь. Він підвів погляд на моє обличчя і зрозумів усе, про що я промовчав:

- Ще не час прощатися, друже.

- Ні, звичайно ні. Я просто хотів аби ти знав.

- Я знаю.

Тоді я дістав з-за пазухи кілька папірців і гмурський перстень, все що лишилося в мене від брата, і простягнув їх Левові:

- Брамар знатиме, що з цим робити.

- Що це?

- Я записав все. Тут все, що слід знати про те, що трапилося з нами, з Бестужем…

- Звичайно. А перстень гмурів?

- Він може стати в нагоді одного разу. Можливо, вам теж знадобиться допомога, коли мене не стане.

Хуртовина завила з новою силою. Лев окинув поглядом подвір’я, наче зважував, чи вистоїть будиночок проти цієї негоди.

- Тоді нам вже час. Рушаймо.

- Рушаймо, - погодився я, і у думках промайнуло, що це вже, напевно, буде моя остання подорож.

Ми вийшли у зимову ніч, що знову накинулася на нас з вітром, завією, холоднечею. Лев залишив санчата неподалік і поки ми рушили до них, я все гадав, чи побачу брата там, на іншому боці, на вічнозелених небесних полях Ір’є. 

~~~

Згодом на сході посвітлішало. Подвір’я за ніч занесло снігом і, хоча ранок і видався тихим, стало холодніше. Мороз пробрався навіть у сіни. Скрипнули двері, випускаючи з дому тоненьку фігурку, закутану в теплу хустину і опанчу.

Ніжки в чоботях ледь-ледь бредуть крізь весь сніг, що намело за ніч. Дихати важко і морозко, але вона все одно біжить вперед, до лісу. 

Сонце вже піднялося на півтіні, коли вона нарешті дісталася місця. Знайоме рокотання дісталося її вух, і вона поспішила вперед. Нарешті, сніг відступив, відкривши для неї невеличку галявину, де навіть зараз було тепліше. І не через кілька десятків свічок, що оздоблювали кам’яне коло, і не через вогонь, що з того кола ринув, ніколи не гаснучи. Ні, тут панувала надія, яку залишили всі інші селяни Кадничів.

Дівчина важко зітхнула, наче додаючи собі сил і сміливості, потім дістала свічку і підпалила її від вічного вогника. Рука майже не тремтіла, коли залишала ту свічку серед інших, таких самих.

Вона й не помітила що щоках текли сльози, поки сонце не піднялося настільки заввишки, що світанок висмикнув її обличчя першими променями:

- Хочу побачити його ще раз. Останній раз. Востаннє.