Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

відразу полегшимо ваші страждання, – Захватаєв нахилився. – Дивіться, ось сало їжака й борсука. Кращий засіб від опіків! Чудодійний ефект. Розумієте, все одно скажете, скажете! Тільки підпишіть – відразу ж передам пляшечки. Мине день-другий – забудете про неприємну мить. Ще народите. Ви, жінки, живучі. Знаєте приказку… Та й узагалі, я вам скажу, людина – напрочуд міцна машина, хоча з іншого боку – дев’ять грамів і гаплик-амбець. Здавалося б, що таке дев’ять грамульок?!

Захватаєв захопився, як часто траплялося, теоретично-філософськими міркуваннями, знову говорив про милосердя, про благо народу, країни й усього людства. Та сьогодні чомусь говорив переважно для себе.

Жінка вила й качалася на нарах, куди її перенесли. Стогони, лемент, крики й виття все частіше снилися йому ночами, вибивали з колії, позбавляли спокою. Відчував, якщо триватиме так і надалі – без білоголової не зможе працювати. А пляшка – самоомана. Тимчасове полегшення. Не вивезе далеко. Звалить десь у яму. Крутий і довгий шлях намітив собі. Своєю впертістю подібні красуні змушують вдаватися до жорстокої жорстокості.

Легко почав працювати з жінками. До нестями доводили чоловіки. Думав, експериментував. Ходив близько, та ідея вислизала з рук, хоча впевнений: існує такий інструмент, що зламає найстійкішого чоловіка…

Знову й знову Захватаєв непомітно спостерігав за помічниками. Облизуються, немов вовки. Дивляться похітливо на оголені ноги. Незадоволені ним. Втратили здобич. Кобилка й справді занадто гарна. Дивитися боляче. Часу обмаль. Однак нестача часу – привід, а не причина. Чоловікам-жеребцям і півгодини вистачить, щоб потішитися. Пограти. Але не міг віддати Красуню. Надто вже на дружину схожа. Який чоловік витримає, щоб хтось чужий – та з твоєю законною!

Знову коротун, оцінюючи, оглянув жінку, подумки скинув одяг, мимоволі, як і помічники, облизав губи, задихав частіше, важче, немов вскочив у сідло й понісся вдалину на необ’їждженому норовистому скакуні.

Захватаєв підвівся зі стільця й, намагаючись не дивитися на жінку, забігав по камері. Не зізнався самому собі, що сьогодні готовий осідлати гарячу кобилку сам та гайнути в дивовижно-примарну далечінь, де зникають турботи, біль і сум, злітати туди, де завжди тепло, радісно, де зупиняється час…

Стежа дев’ятнадцята. Сивий
1

Знову поплив безкінечний, одноманітний, схожий на розігріту смолу час. Удень і ввечері Макар не знаходить місця: йому дошкуляє тривожна туга, туга сіра, холодна, як ці брудні й сірі стіни, як сіра підлога, стеля й саме повітря, що сіється крізь «намордник» вікна. Вдивляючись в одну точку, Джовба відчужено завмирає в тиші кам’яного склепу, не чує, як час від часу, немов постріл, клацає «вічко», та раз на дві доби через «годівницю» у двері тикнуть шматок хліба й кухоль води.

Коли ж настане ніч і арештант нарешті вляжеться на примкнуті вдень нари – тривожна туга перетворюється на страх. Раніше рідко турбували сни. Тепер, після повернення в табір, засинає важко, зі страхом, адже щоранку діймає те саме видіння, що й біля багаття в тайзі: мати з батьком, бабуся з дідом, дядько Макар з Однооким і озеро; озеро холодне, червоне з волоссям замість водоростей, а навколо – пір’я біле, пух лебединий і два чоловіки на березі. Ніби заснули.

Тепер Макар завжди прокидається, захлинаючись лементом, із першими ударами в залізну рейку, що висить на старій модрині біля вахти; і хоча вже давно перестають бити побудку, у вухах довго віддається несамовитий лебединий стогін, що роздирає душу: ганг-го-о, ганг-го-о-о-о…

На табірному суді Макар і Проф сиділи поруч; проходили по одній справі. Процедура виявилася короткою. З обох зняли заліки й додали термін: одному – за втечу, іншому – за втечу й убивство.

– Ну що, з’їв, падло? – після вироку не стримався Проф, криво усміхаючись знівеченим обличчям. – А могли ще кілька років підкинути. «За тяжкі тілесні ушкодження», – подумав він, але вголос не уточнював. – Сподівався, за мою доставку звільнять або півстроку скостять?! Наївняк… Так красиво лише в кіно крутять та ще в газетах клепають. Життя – жінка сувора, хоча й справедлива. До того ж це не остання катастрофа на шляху до вершин науки…

– Заткнися! – Макар стис кулаки.

– Без хіпіша, суко. Тут не тайга. – Проф мимоволі відсунувся і поглянув на конвой.

Від психа можна чекати будь-якого фортеля. Що змусило повернутися: совість? справедливість? – ці давно вимерлі динозаври. Та й причому тут совість? Сам же пришив Маестро! Знаючи Амбу, всю чорну роботу взяв на себе. Та й совість без плямочки. Виявилося, не знав Амби. Певно, не зустрічався з такою породою, підігнав під знайому мірку, мовляв, ніхто не встоїть проти волі й гарного життя! Обіцяв же й монети, і камінчики, а недоумок капітал та волю проміняв на «динозавра». Як зрозуміти, чому табір і неволя Макарові дорожчі. Проф крутнув головою, немов відганяв лихий сон. Ні, не спить. Прокол. Поспішив і з Маестро. Через три дні з’явилося вдосталь харчів… Так, трохи поспішив… Тепер жили б далеко… Невже згине в цьому «санаторії»? Ні-ні, що-небудь вигадає. Головне – живий! Недоумок міг і пришити. Та й на суді «вишак» світив. Коли подумати, то розклад міг випасти й хріновіший…

Табірний суд, карцер – усе, як і на першому суді, здалося Макарові нереальним, далеким, туманним. Знав, на що йшов. Не чекав потурань-послаблень. Тільки Булах додавав болю. Спустошив душу. Побачивши Бугрова, Макар шарахався убік і обмацував ніж, той самий, із яким пішов у втечу. З ним опинився і в карцері, куди відвели за наказом підполковника. Здивовані його поверненням із втечі, забули обшукати. В’язень не знав, навіщо тягає ніж: чи тому, що був схожий на подарунок діда (така ж форма й рукоятка, тільки сталь інша – гірша); чи тому, що нагадував про недовгу волю, й не стільки рятував від помсти блатарів (усе-таки не