Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

і довіряю більше, ніж собі. Просвітив тебе. Звільнив. Отже, визначив, що ти не контрик, а наша людина – головнішого авторитету для мене бути не може. Але, як і він, скажу: робота слідчого – не твоя справа. Це говорю тобі я, Захватаєв Павло Лаврентійович! Талан, Генін… Виявляється, у житті трапляються обставини, коли генієві краще гальюни чистити, ніж кораблем керувати. Бачиш, як він за п’ять хвилин визначив! Якби не було його – не розмовляли б ми зараз. Як не важко про таке згадувати й говорити – шльопнув би особисто цією рукою. Жодна жилка не здригнулася б. Ось воно – реальне життя-житуха.

– Може, воно й краще було б, – огризнувся Іванов.

– Коли так вважаєш, то чого час витрачаю? Ти що й справді пеньок пеньком? – уперше за час розмови в Захватаєва прорвалися злобливі нотки. – Дев’ять грамів отримати найлегше. Тут великого розуму не потрібно. Так було завжди, є й ще довго буде. У будь-якому разі на життя наше вистачить. Загальмувала світова революція. Без неї вистачало крові й сліз. Оглянь подумки історію людства. Дубина, стріла, батіг, куля, петля, в’язниця – увесь набір для катувань від «іспанського» чобота й до електростільця придумали не ми, більшовики-комуністи, а задовго-задовго не тільки до часів Маркса, але й Христа, якщо насправді був такий громадянин хороший, що його розумне вчення послідовники й дармоїди-підлабузники зіпсували до невпізнанності. Не вбий. Не укради. Люби ближнього, як самого себе. Свобода, Рівність і Братерство – що може бути прекрасніше за ці слова! Але хіба не церква благословляла й посилала на Схід багатотисячні раті в похід на невірних. Палили, знущались, проливали, топили. А з іншого боку під зеленими прапорами й із тими ж цілями та словами розправлялися з невірними в інших краях, тобто в нас, на Заході. О-о, де рекбус і кроксворд, як полюбляє повторювати один приятель. Так що все гарне, а тим паче погане створювалося для народу, руками народу й в ім’я народу. Можливо, і в нас є якісь перехльости. А якщо по совісті, то вони є, були й, на жаль, ще будуть. Коли ж усі ці морально-етичні норми сприймати серцем, то не лише в ЧК людині не можна служити, але й корів доїти. Подумай, приємно рогатій, коли її за цицьки тричі на день смикають. Про телятко мовчу. Молочко собі забираємо, а малому – сіно чи то й зовсім соломку. Та ще торішню…

Павло Лаврентійович подивився на годинник, перевів подих, зібрався з думками, заговорив, не кваплячись, але з жорсткими інтонаціями:

– Закруглятимемося. Часу обмаль. «Сталевий Федір» потрапив у десятку. Не місце тобі в слідчих. Особливо в наші дні. Смутні й тривожні. Але і йти з органів без причини – не зрозуміють. Повір моєму досвіду. Єдине, що спробую зробити – відправити комісарити в нашій системі. Сподіваюся, зрозумів – у табір! Там, у нетрях, пересидиш, доки про тебе призабудуть. Тільки сиди тихо, мов борсук у норі, сало нагулюючи. Не висувайся. Не мудруй і дурницями не мучся. Сам знаєш, який час. Скільки в нашого брата-чекіста крилець підгоріло. До біса уже згоріло на великому чи повільному вогні…

Захватаєв помовчав, зиркнув на помічників, побарабанив пальцями по столі, допив уже холодний чай і продовжував:

– І запам’ятай. Міцно запам’ятай! Бачиш, говорю при свідках. Рятую тебе не по старій дружбі або з інших якихось шкурницьких причин. Виймаю з петлі, у яку сам устромив шию, тільки через те, що ти по-справжньому наша, радянська людина; тому, що в ті веселі роки хотів шльопнути власноруч, шльопнути по-дурному, по темності гарячій; рятую на згадку про того, хто не помилявся в людях, хто нас породив і зробив людьми. Отже, борг віддаю. Розчавити тебе – це все одно, що поглумитися над його світлою пам’яттю й тією справою, за яку він віддав життя. Ні, це не високі й красиві слова – це мої переконання. Моє життя. Якщо над цим поглумитися – перестану себе поважати. Це все одно, що перебити людині хребет. А зі зламаним хребтом – яке життя… Ось і все, комісаре, якщо коротко. Зустрінемося – поговоримо. А зараз іди й не злобись. Подумай гарненько над сказаним. Коли щось не так – вибач. І за неї вибач. За цю контричку смердючу. За те, що займаюся катівською справою. Зрозумій, треба ж комусь виконувати брудну роботу в ім’я світлого майбуття й щастя людей усієї землі…

4

Іванов пішов додому. Не посидів із Захватаєвим, не погомонів по-людськи, як вимагає російський звичай.

Захватаєв і помічники допили чай та почали приводити до тями жінку. Нашатирний спирт. Відро холодної води. Поплескування по щоках.

Нарешті пролунав тихий стогін. Арештована відкрила мутні, змарнілі очі. Від нестерпного болю застогнала, закачалася по підлозі, час від часу наповнюючи камеру лементом і виттям.

– Я ж вас попереджав, сеньйоро. Благав. Не хотів цього, – голос чекіста тремтів, очі блищали. Здавалося, ще мить – сам заголосить, сповнить нелюдським лементом камеру, розділяючи й полегшуючи страждання жертви. – Підпишіть показання. Визнайте свою провину…

Проникливий голос і співчуття – не гра. Захватаєв і справді почував себе ніяково. Але він повинен завтра привезти її визнання провини і свідчення проти тих гаденят, які, використовуючи службове становище, хотіли завдати відчутної шкоди країні та народу.

Бути присутнім при катуваннях Захватаєв не любив – терпів як службову необхідність. Кров, хрускіт кісток. Займався цим вимушено: вищі інтереси й благо народу вимагали. Пишався коротун своїм винаходом. Мордобій, вогонь, щипці, вибиті зуби, голки – довго й брудно. А чвертка – секунда-діло, один рух – і жодних проблем. Геніальний інструмент, простий, як усе велике. У практиці не було випадку, щоб після неї жінка не зламалася. Через чвертку й одержав звання Професора. Чекушка – безвідмовна. Нею звільнив себе від споглядання крові, адже у пляшці не вода – міцно заварений чай, а коли з калиною – тоді й зовсім крові не видно…

– Підпишіть! Підпишіть, я вас благаю. Як тільки підпишете,