Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Ви, хлопчики, обережніше. Дивіться, обережніше. Зараз пройде. Знаєте, як буває з куркою? Секір-башка, а вона біжить. Так і з людиною. Бачив у громадянську: голову відірвало або куля навиліт у серденько, або без ноги, а людина, точніше, вже не людина – труп, усе вперед та вперед…

Від легкого удару чвертки об підлогу чоловіки здригнулися. Сіпнувся Іванов.

– «Нар-родила», – констатував один із помічників. – Ця швидко спорожнилася від тягаря. Видно, туга…

– Шкода, квапимося. Бабець, що треба. З такою погратися – одне задоволення. Справді Красуня. Акуратна. Усе при ній. Не роздовбана…

– Годі кобелитися! – перебив Захватаєв. – Одне на умі. Слухати огидно. Ну-у, к-коб-бел-ля! Відпускайте помаленьку. Дайте Геніну в очі зазирну.

Іванов здригнувся всім тілом й обм’як.

– Готовий.

– Саджайте на стілець. Тільки обе-ере-ежненько, – наставляв Захватаєв. – Обережніше. Обережніше.

Посадивши Іванова, чоловіки продовжили чаювання, поглядаючи час від часу на розмазню-слідчого та жінку. Та лежала нерухомо. Без ознак життя.

– У-у-у, сучко! – Один із помічників підвівся й поправив поділ. – Кобеля-кобеля. Та від такої кобилки будь-який вскобелиться. Мертвого підніме, сучка!

– Навіщо так грубо? – Захватаєв кинув косий погляд на жінку й знову вп’явся очима в господаря камери. Сидить байдужий, як боксер після глибокого нокауту.

Другу склянку допивали чоловіки, коли Іванов, труснувши головою, майже цілком притомним поглядом обвів камеру; по черзі, немов уперше бачив, оглянув несподіваних гостей.

– Ну, що, старина, порядок? – Захватаєв підсунув стілець до Іванова, обійняв за плечі.

Розумів, краще першому перейти в атаку, нав’язати свою розмову, ніж щось пояснювати чи тим паче виправдовуватися. Так влаштована людина. Їй набагато тяжче відмовитися від своєї ідеї або від зробленого вчинку (навіть хибного). Легше непомітно посіяти будь-яке насіння. Згодом воно зійде, проросте, як рідні й улюблені паростки, за якими з радістю та любов’ю доглядають, не шкодуючи сил, пестять і охороняють. Свій бур’ян корчувати й висапувати набагато складніше.

Нарешті у свідомості Іванова розрізнені події склалися в єдине ціле. Зрозумів, хто поруч сидить і тримає за плечі. Невелика рука здалася не теплою – нестерпно гарячою, як чвертка. Іванов спробував скинути руку, звільнитися, але Захватаєв ще ближче підсунувся, дихаючи гаряче:

– Ти не кип’ятися, товаришу слідчий. Не вдавай із себе манірну дівчину. В цих стінах не в дитячі ігри бавляться. Тим більше зараз. Тривожний і для країни, і для всього світу час. Згадай Іспанію! Фашизм – уже не дитя нетямуще. Відгодований капіталом Європи та Америки, ситий, одягнений і взутий! А на Сході Японія наростила м’язи. У мускулисті руки світова гідра вкладає зброю й ненависть до нас. До країни Рад. Не просто складний час – грізний. Нещадний. Питання поставлено руба – хто кого. Згадай громадянську! Не до м’якотілості.

– А жорстокість?

– Не перебивай. Слухай уважно та вбивай сказане в довбешку й у душу. Говорю з тобою по-дружньому. Зрозумієш – твоє щастя. Не зрозумієш – нарікай на себе. Розмовлятимеш в іншому місці й не зі мною. А там… – Високе начальство показало пальцем у стелю, – там можуть не зрозуміти. І не тому, що погані чи тупі. Ніколи зараз усе прискіпливо з’ясовувати. Як і тоді, в громадянську. Та й немає нашого хрещеного батька. Знаєш прислів’я про тріски… Летіли вони тисячі років тому, летіли в сімнадцятому й у двадцятих роках; летять зараз, і на майбутнє вистачить. Життя – примхлива дівиця. Без трісок, як і без парфумерії, обійтися не може.

– Але навіщо тортури? – Іванов знову спробував звільнитися від захватаєвських лещат, але той не відпускав і не давав говорити.

– Тобі ж сказано, мовчи. Усе, що думаєш і хочеш віщати, – знаю. Похлєще тебе можу загнути речуху і про милосердя, і про гуманність, і про інше – поміть, про правильне й точне розуміння. Усе добре в теорії. А практика, на жаль, дама серйозна. Любов і жалість, переживання й туга – не для неї, їй відразу гроші на кон; вона цим найсвятішим і приємним торгує, хліб свій насущний кров’ю заробляє… Нам зараз переозброюватися треба. Іспанія що показала? Ти був у Іспанії?

– Ну-у… Просився добровольцем – не відпустили, – не-охоче відповів Іванов.

– Ти не нукай. Ще не запріг, – пожартував Захватаєв. – А я своїми баньками бачив, як наші бетешки[52] та ішачки[53] горіли. Палив німець – мов цигарку розкурював. Ось вона, правда життя. Переозброюватися треба. Індустрію піднімати. Мізками ворушити. А контра, виплодки вражі зміями в саму голівку заповзли, щоб ізсередини країну підірвати. Знаєш, як за старих часів фортеці неприступні брали?! Зрадою та підкопом.

Гість замовк. Мовчав, можливо, від утоми, чи підбирав потрібні слова, чи намагався зрозуміти, як вплинули болючі дії й слова на людину, яка сиділа поруч.

Мовчав Іванов. Правду сказав Захватаєв про свічки з літаків і танків. Але до чого тут жінка, яка нерухомо лежала на підлозі? тортури й багатостраждальна Іспанія з переозброєнням? Чому одне з іншим зав’язано в тугий та жорстоко-кривавий вузол?

– Усе зав’язано й переплетено в клубок із ниток. А кінці обірвані, обрізані, обгорілі – спробуй угадати, за який тягти, як розплутувати, – немов прочитавши думки Іванова, знову заговорив Захватаєв. – Якщо коротко, то справа вирішується так. Я твоє нутро знаю – інші ні. Знаю й погоду в органах краще за тебе, хоча й служимо, вважай, нарівно. А ще Федір Карлович. Свята людина. І людей, як ніхто, бачив. Йому довіряв