Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

безкінечних витівок. Щоразу вона інша й неповторна… Дотепер йому вистачає дружини, хоча їхній рід, певно, ніколи не задовольнявся малим. Мабуть, через це й прізвище хватке утворилося.

Гість кинув косий погляд на жінку, чимось схожу на дружину. Такі ж вималювані риси обличчя, навіть тут, у в’язниці, золотисто-пишна зачіска, хоча в дружини волосся темне, як ніч. Ладна жінка. Якщо й ноги в порядку – безперечно, вищий сорт. Скоро побачить і визначить.

Захватаєв непомітно глянув на Іванова. Той, дочитавши, постояв, подумав, труснув головою – відганяв мару, знову уткнув носа в телеграму Вождя. Губи Геніна цього разу ворушилися ще повільніше:

«ЦК ВКП(б) пояснює, що застосування методів фізичного впливу в практиці НКВС, починаючи з 1937 року, було дозволено ЦК ВКП(б)…

Відомо, що всі буржуазні розвідки застосовують методи фізичного впливу проти представників соціалістичного пролетаріату й притому застосовують ці методи в найогиднішій формі. Виникає запитання – чому соціалістичні органи державної безпеки повинні бути більш гуманні стосовно скажених агентів буржуазії та запеклих ворогів робітничого класу й колгоспників?

ЦК ВКП(б) вважає, що методи фізичного впливу потрібно як виняткові застосовувати щодо відомих і запеклих ворогів народу й розглядати в цьому випадку як припустимий і правильний метод.

20 січня 1939 року».

Деякий час Іванов тупо дивився на бланк, відмовлявся вірити й розуміти написане. Знав: буржуазні розвідки застосовують методи фізичного впливу. На те вони й буржуазні. Запроваджували тортури буржуї та рабовласники. Ламати ребра й кістки почала, мабуть, ще первісна людина. Але зараз…

Саме тому, що вони соціалістичні, й повинні бути більш гуманними стосовно й без усякого стосовно… Тож негласний дозвіл про застосування тортур ще в тридцять сьомому – не порожні балачки!? А він сумнівався. Навіть написав доповідну у вищі інстанції…

– Востаннє прошу, сеньйоро, пані, леді, або як вас там, зрештою, схаменіться. Не змушуйте інших страждати. Де ваше милосердя християнки, якщо вірите в Бога, або милосердя атеїстки, якщо ви більшовичка. Справжній комуніст над усе ставить інтереси суспільні. Потім свої. Я ж прошу милосердя в ім’я народу й для народу. Ваші свідчення потрібні партії та країні.

– Країні, народу та партії потрібна правда, а не кривда. Ви розумна людина. Поставте себе на моє місце. – Ледь помітна гірка посмішка скривила губи жінки. – Вам нема чим довести мою провину, а мені, крім здорового глузду, немає чим довести свою невинуватість. Але в будь-якій цивілізованій державі існує поняття презумпції невинуватості. Пі-дозрюваний не зобов’язаний захищатися. Слідство і суд доводять провину або виправдовують.

– Для вас головне – презумпція, а для мене – воля трудового народу й партії. Інтереси країни. – Захватаєв тяжко зітхнув, осудливо похитав головою. – Що ж, я зробив усе, що міг. Моя совість чиста. А ви тепер нарікайте на себе. Чай готовий?

– Готовий-готовий, Професор-ре! – пророкотав хтось із двох помічників добре поставленим баритоном.

Супутники Захватаєва діловито розливали в склянки чай. Іванов нічого не бачив і не чув, лише тупо й механічно без кінця перечитував і перечитував текст телеграми, не знаючи, як діяти, діяти саме цієї миті, а не через годину або завтра. Ранком подасть рапорт і піде з органів. Що буде, те й буде. Але зараз, коли трійка доп’є чай і візьметься за свою криваву роботу? Найкраще піти. Взяти ключ від камери, яку чомусь замкнули, і геть звідси.

– Інструмент! – нетерпляче вигукнув Захватаєв. – І додайте заварки. Ви ж знаєте, що треба міцніше! І калинки, калинки!

Чайні приготування долинали до Іванова мимохіть, їх не фіксували ні зір, ні слух. Навіть гамір і метушня, які почалися біля столу, не торкнулися свідомості. Немов уві сні, бачив, як на підлогу полетіли резинки з панчохами й трусики. Очі різонула сліпуча білизна жіночих ніг. Вони злетіли догори, немов у шпагаті, раптом розкрилися. Голова жінки опинилася внизу. Рука в рукавичці схопила чвертку з чаєм. Захватаєв зробив крок убік жінки й спритно ввігнав чекушку в біло-рожево-чорну пляму між ногами. Іванову здалося, що він осліп…

Чвертка зникла. Камеру переповнив ні на що не схожий зойк. Довгий перезболений зойк і тиша…

Від нелюдського лементу Іванов отямився. Жінка лежала на підлозі. Чоловіки діловито й мовчки сідали за стіл. Очманіло мотаючи головою, Іванов подивився на телеграму, знову крутнув головою, немов відганяв лихий сон, зробив крок уперед і застиг, не вірячи власним очам.

Жінка лежала на спині, розкидавши напівзігнуті в колінах ноги, а з-під задертого до живота подолу вислизало, немов голівка немовляти, денце чвертки, заповненої міцним свіжозавареним чаєм із калиною…

Іванов кинувся до столу.

– А-а-а-а-а, – і знову камеру переповнило ні на що не схоже виття. Чоловіче виття.

Рука Іванова метнулася до боку. Зброя відсутня – вона знаходилася в чергового, як і належить за статутом в’язниці. Чотири дужих руки перехопили занесені для удару кулаки Іванова. Через мить вони прикипіли до спини, заведені спритним і вмілим прийомом.

– Ох-хо-ол-лонь! Ох-хо-л-ло-нь маненько, – повторив коротун. У голосі – ні злоби, ні люті – швидше жалість матері до дитя, що чинить нерозумно.

Коли Іванов намагався вирватися, супутники Захватаєва підтягували кисті