Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

тому, що треба було шльопнути інтелігентну штучку. Та він і шльопнув би, якби не «Сталевий Федір», якому не просто довіряв – молився.

Мовчання тривало. Слідчі поглядали на жінку, але кожен думав про неї по-різному й різне.

– Згоден. Я теж проти зайвої жорстокості, – Захватаєв відповідав Іванову, а дивився на арештовану. – Але я й проти м’якотілості, проти гуманності, якщо ворог – жорстокий. Як говорив наш незабутній великий і пролетарський: «Якщо ворог не здається – його…»[51]

– Що його? – Не докінчивши фразу, Захватаєв поставив запитання жінці й підійшов до неї ближче.

Мовчав Іванов. Мовчала жінка. Мовчали присутні.

– Я вас запитую? – Захватаєв хитнувся кілька разів із п’яток на носки. – Можливо, я не так звертаюся? Хто ви: міс? пані? фройлен?

– Я все чудово розумію. Розумію, до чого ви хилите. – На обличчі жінки – ні посмішки, ні страху. – Я – не просто слабка жінка. Я – беззахисна жертва цих стін. А жертва не має статі, не має й прав. Будь-який, найдужчий чоловік виявився б тут таким же слабким. Так, я – слабка жертва й жінка, але я не підпишу жодних показань і не визнаю провини з двох причин. По-перше, не винна. По-друге, визнати провину – власноруч підписати собі смертний вирок. Я ще молода. Бажаю жити.

– По-перше, добровільне визнання провини не тільки полегшує душу, але й пом’якшує покарання, – у тон жінці відповідав Захватаєв. – А по-друге, ви не просто молода – прекрасна. Зізнаюсь, як мужчина. До того ж і розумна. Тому без дипломатії, як мовиться, відразу беремо бицюру за роги. Ще раз повторюю, я проти жорстокості. Але інтереси народу, інтереси партії – над усе. Товариш Іванов може підтвердити! Ви ж чули, за що й чому я каявся. Це не гасла, не декларація – це мої переконання. Моє життя. Присягаюся всім святим і дорогим для мене – не через тиждень, навіть не через день або годину – через півгодини показання та визнання лежатимуть у мене в портфелі. Це говорю вам я, Захватаєв Павло Лаврентійович!

– Повторюю, я ні в чому не винна.

– У вас тут прийнято чай пити? – Захватаєв повернувся до Іванова. – Де і як можна приготувати чай?

– Зараз принесуть електрочайник. – Іванов здивовано подивився на чекіста. Той знову підійшов до жінки.

– Ви справді красуня. Не люблю кличок. Але ваша кличка – прекрасна. Подумайте про це. Подумайте і пожалійте себе. Часу у вас обмаль. Доки скипить чай. Підказую, людина насамперед повинна жаліти себе сама.

Один із тих, хто прийшов із Захватаєвим, наповнив водою чайник, з’єднав шнур із розеткою. Іванов поставив на стіл принесені склянки, пачку цукру.

– Можливо, бажаєте перекусити? – звернувся Іванов до нежданого гостя. – Це швидше, простіше, ніж чайник знайти. Послати когось у буфет? У нас тепер свій цілодобово працює, як уночі почали затримуватися.

– Спасибі, ми ситі. – Захватаєв переглянувся з підлеглими. – Чайком побавимося. Чайок із великим задоволенням. У нашій роботі чайок – найперша річ…

Доки скипав чайник, гість скаржився на втому та труднощі в роботі. Нагадав і слова Сталіна про загострення класової боротьби. Про недобиту гідру, що підняла голову, пролізла навіть в органи і в армію.

Хтось із помічників Павла Лаврентійовича згадав Іспанію. Лаяли фашизм; разом раділи відважним соколам, які підкоряли небо, дивуючи світ рекордами. Після голоду та негараздів на початку тридцятих років відбулося багато змін. Із кожним місяцем життя поліпшувалося. Країна нагадувала локомотив із вагонами: важко, повільно рушив із місця, але тепер із кожною миттю набирає хід – устигай тільки в топку підкидати паливо та не позіхай у дорозі. Від таких розмов і похмурі стіни камери, здавалося, посвітліли.

– Папір, чорнило, – як тільки скипів чайник, наказав Захватаєв. Очі його спалахнули. – Ваш час, громадяночко-панночко, минув. Пишіть. А ти, Геніне, почитай поки що. Щоб без інтелігентних емоцій та ексцесів.

– Писати нічого не буду, – у приємному голосі жінки – ні страху, ні хвилювання, хоча інтуїція підказувала: подібні люди слів на вітер не кидають.

– Пишіть. Пишіть. – Однією рукою Захватаєв підсував жінці папір і ручку з чорнилом, а іншою передав Іванову бланк телеграми Сталіна.

Жінка не ворухнулася. Іванов дбайливо-обережно взяв урядовий бланк і почав читати; читав не як звик і вмів, коли охоплював одним поглядом третину сторінки, а так, як читають мільйони: буква за буквою, слово за словом. Те, що сфотографував погляд, здалося неймовірним і неправдоподібним.

Побачивши реакцію Іванова, грізний гість повернувся до помічників і ледь помітно кивнув головою. Ще з тих давніх часів він знав про здатність Геніна фотографувати одним поглядом абзаци.

Витягнуте обличчя господаря кабінету спочатку сполотніло, потім спалахнуло жаром, а стислі губи розімкнулися й заворушилися. Захватаєв, шкодуючи, зітхнув. Певно, усі генії схибнуті: не можуть жити, як звичайні, нормальні люди. Пожалів він Іванова. Жалів і жінку. Не просто гарна баба. Багатьох могла б ощасливити. Довкола скільки чоловіків, які, побачивши Красуню, хоча й силою, але з радістю урвали б своє.

Захватаєв помітив, як його супутники витріщилися на жінку з першої миті, як зайшли до камери. Такі не відмовляться пустити по колу, перш ніж почнуть краяти плоть… Не виправдовував їх Захватаєв. Сам такого не допускав, але й не засуджував тих вершників, які не могли стримати «у вудилах жеребця»… Та й часто після такої скачки або навіть однієї погрози «кобилка» утихомирювала дикий норов, ставала ручною й слухняною, готовою все розповісти, підтвердити, підписати. А якщо це роботі не перешкода – нехай пограються молодці. А йому досить дружини, її тепла, ласки й усіляких