Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

пити… щоб язика висолоплював…

— Оттаве! Ти кран знайшов?

З'являється Оттав… уже нагрюкався… але з каструлями в руках… він білий з ніг до голови…

— Нагорі нема води?..

Запитую Лілі.

— Лілі, як там нагорі?

Хочу знати… Усе вилетіло у вікна?.. вона пояснює… по-перше, вікон уже немає!.. навіть рам!.. усе звіяло!.. не лишилося ніяких меблів! і сьомий поверх завалився на наш!.. зі сходовим майданчиком! весь сьомий… і все вилетіло крізь вікна! у мить великого струсу! весь мотлох! отак! ми знизу бачили ту лавину!.. Лілі не було внизу!.. але вона втрималася! і це диво дивне! що її не звіяло разом з усім причандаллям, це диво дивне!

— Де ти була, Лілі?

— На даху!

— А Бебер?

— Зі мною!..

Розповідає…

— Навіть коли завалювалися димарі?

— Так!

Але вогонь?.. і шрапнелі? і торнадо, скажи-но? і літаки?.. усе бачила з даху!.. усе! абсолютно! бачила вогняне пасмо в небі!.. вогняне пасмо від Іссі аж до Шапель… власне, я їй кажу… розповідаю, вона повторює… не знає достеменно… направду!… направду! увесь час була там!.. увесь час!.. тримаю її за руху… в другій руці в неї Бебер… усе решта, хай йому грець! до біса!.. Оттав теж поряд… кудись поривається!.. буквально!.. мовляв, тепер не до балачок!

— А ти знаєш, як тепер спуститися? ти знаєш? несамовитий! що наробив! чого стоїш? увесь білий! з каструлями!

Звертаюся до нього.

— Ти будинок поруйнував! тепер задоволений? задоволений?

Звинувачую… для сміху!..

— Що тепер робити?

Запитує… нічого не кажу, міркую… раптом згадую про меблі!.. бачив, як вони самі їздили, наші меблі!.. під брамою внизу!.. усе попадало з вікон!.. та ні!.. мій сланцевий стіл?.. так ним дорожив!.. може, він повернувся?.. сам піднявся назад?.. хай йому грець! усе загиджено!.. не знаю!.. силкуюся…

— Ти певна, Лілі? Ти певна?

Хвилювання трохи… мабуть, її спантеличило?.. була на даху протягом усього Потопу… он як!.. от вам катастрофа… усе правда — з одного погляду, усе неправда з іншого!..

— А де мої шприци, Лілі? ти не бачила шприців?

Оттав нас уриває…

— Ну то ви йдете чи ні, розтуди його!

Грубіян…

Я цілковито розбитий, що є, то є!.. але цілком притомний!

— Помовч, Оттаве, ти ні біса не розумієш!

Не люблю нахабства!..

— Шприци, Лілі?.. ти не бачила моїх шприців?

Не забуваю про Дельфіну…

— Не знаю, Луї!.. як у такому безладі?..

— Де ти була, як бомби падали?

— На восьмому!.. а потім вилізли…

— Ще вище?

— Так!

— Через віконця?

— І куди дісталися?

— До вулиці Сімона Леандра…

— Дахами?.. а як родина Лютрі відлітала, бачила?

— Так, учора ввечері!

— Разом із шатром?

— Так, Луї!

На все каже мені «так»!.. прибив би!..

Із самої злості, просто! не з образи! але ще зарано… я лише покидьок… покидьок отут! Долі!.. а вона відважна!.. от бачите! бачите!.. вистояла перед циклонами… і якими циклонами! на даху!

— Стрибнула з Бебером?

— Ти ж бачив!

Звичайно, бачив!.. повторююся…

— Щастя, що ти така вправна, така гнучка!

Уважність… комплімент…

Повторюю те саме… уже чотириста сторінок хоч так, хоч так вставляю! утовкмачую! що Лілі — то ідеал гнучкості! а як танцює! обожнюю її!.. щастя, що в мене є Лілі для написання книжки! про неї книжки!.. переважно!

— Щастя, що ти така гнучка!

Знову те ж саме…

— Оттаве! Оттаве! Ну скажи, щастя, що вона така гнучка!

Хочу, щоб він знав! щоб погодився!

— А ти? Що будемо робити? Фердінане?

Нетерплячка.

— Але ти теж акробат!

Треба його підбадьорити!.. і навіть акробат-віртуоз! так! і Лілі мусить це знати…

— Слухай-но, Лілі, слухай!

А ті дикуни так репетують внизу, що не перекричиш!

— Негідники! потолоч! Муссоліністи! нацисти! покидьки!

Нам гукають!.. чекають на нас!.. уся зграя! під брамою!.. чекають на нас… з'юрмилися під брамою! як налаштовані!.. аж ревуть! ми ані кроку…

О, уже не так галасують… трохи затихли… Лілі запитує, де мені болить?.. пробую все розповісти…

— Ти не бачила! нічого не бачила!..

Плутаюся… а ще горло! у такому стані!..

— Чекай, мій маленький… що в тебе болить?

— Усе, Лілі!.. усе!..

— А голова?..

— Як завжди!..

Голова завжди болить… вона знає… сказати про ребра!.. як мене Нормансище кóпав!.. топтав… направду!.. мовчу…

— У тебе кров, Луї!

Помітила…

— Забився!

Вона поранилася, теж поранилася на кухні, скалка скла, є поріз, показує мені… хочу оглянути… не можу… знову беруся розповідати… а внизу вже не так репетують…

— Подивилася б ти на Оттавіо, от кому не паморочиться!.. надзвичайно! а несамовитих не бачила?

— Яких несамовитих?

— Усіх!

Не розуміє…

— А яма?

— Яка яма?

— Та, що під ліфтом!

Не варто наполягати! була на даху!.. їй не зрозуміло…

Саме цієї миті Бебер стрибає! Лілі тримала його на руках.. тікає!.. перестрибує через мене!..

— Бебере! Бебере!

Он він… побіг… грається… котяча вдача… занудився, побіг гратися…

— Оттаве, прошу, злови його!

Оттав іде… але Бебер утікає… Оттав вертається…

— А я думав, ти спритний!

— А ти всюди кривавиш!

Я кривавлю!.. факт!.. правда!.. я вже не помічав!.. штани розстібнуті… лежу на спині…

— Хочеш, ми тебе вмиємо, милий?

— Насмішила!

Звісно, кров сочиться, тече, але не так, як у Норманса!.. от з нього справді цебеніло!.. і не тільки з прутня! з голови теж! з голови!.. увесь халат, який дав Клео… просяк! не те що в мене! не порівняєш! згусток крові!.. направду, мов губка… пізніше розповім Лілі! тюрбан! слухатиме мене! нічого не