Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

знає!.. думає, що я марю… але це не так!.. от і зараз гукаю їй… гукаю гучно: «тепер або ніколи!»…

— Що тепер?

— Якщо не втечемо тепер!.. чуєш? тепер!.. нас усіх пошматують!

Вона знає, але не каже!.. знає краще всіх!..

— Сходів уже нема!

От чорт! от чорт!

— Шостий потовкло!

Чую, що верзу… чую себе… вррромб! вррромб! осипається тиньк… усе біле! лавина!.. нічого не видно… Оттава більше не бачу… він у хмарі… ми у хмарі!.. Лілі тримає мене за руку…

— Ти пробив стелю?

Кричу йому… не відповідає…

— Оттав з каструлями?.. де він узяв каструлі?

Хочу все знати… А Оттав розходився! лютий! зухвалий! стук!.. грюк!.. бах!.. трах!.. і знову!.. нестримний!.. навіщо? невже мало потрощив?.. скоро не буде стелі!.. ми під шостим!.. нас засипле! от! Оттав, мов Титан! мов Тарзан! навіжений! кажу вам!

— Припини, Оттаве! Годі! Годі!

Та де там! мої заклики його вкрай збуджують!.. лупить іще дужче! бах!.. трах!.. добуває воду з крана? що знайшов?.. аби не пробив газову трубу!..

— Газ, Лілі? газ? не чуєш запаху?..

Усе трощить!.. усе, що лишилося!

— Фердіне! Лілі!

Гукає нас… навіщо? знайшов кран? цілі сходи? запасні сходи?..

— Фердіне! Фердіне!

Знову гукає… що ж, гаразд! гаразд! рушаю!.. якщо раптом сходи?.. мушу відновити рівновагу… знову падаю на коліна… незмога!.. у хмарі вапна!.. уявіть собі!.. Лілі не бачу… не бачу навіть стінки!.. однак у стоїчному пориві оговтуюся!.. спинаюся на ноги!.. готово!

— Уперед! коли ти так хочеш!..

Воля Лілі!.. дибаю! уперед… бере мене за руку… у повітрі саме вапно, і не вдихнеш!.. схоже, стеля й далі осипається шматками!.. лавиною!.. від Оттавової люті! тепер! за стінку взявся! трощить каструлею!

— Фердіне! Лілі!

Схоже, про допомогу просить, щоб ми ламали разом!.. ага, от і ми!.. на поміч!.. вибиває чимало цеглин!.. в стіні широкий пролам!.. настіж!.. нас гукає, щоб ми подивилися? побачили?.. що побачили?.. що стінка розпанахана!.. самою лиш каструлею!.. хоча вона і так ледве стояла!.. от, ми стоїмо біля неї!.. і що бачимо?

— Дивіться! дивіться!

Знову грюкає!..

— Ходи поглянь, Фердіне!

Напосівся!.. дивлюся… подає мені руку… готово!.. дивиться на мене!.. стук!.. грюк!..

— Ну годі грюкати!

Переді мною кімната… умебльована!.. досить велика… прибрана!.. ні пилинки!.. велика й чиста… нічого не пошкоджено!.. це в будинку, прилеглому до нашого!.. це не мана! чудово бачу… недоторкана!.. вітальня!.. справжня вітальня!.. цей будинок не зачепило! заявляю однозначно…

— Ти бачиш, Лілі? ти бачиш, Лілі?

— А ти, ти бачиш? ти бачиш?

Отак перепитуємо одне в одного… кому не мариться?

— Норбера не бачиш[180]?

Не вірю своїм очам… справді! справді! Норбер! Сидить за столом!.. за цим столом!.. вона має рацію…

— Ти що, недобачаєш?

Оттав мене питає… хапає мене за голову й повертає, аби я побачив! аби придивився! підштовхує до проламу… на такій самій висоті!.. неймовірно, але це так!.. Норбер за столом!.. Стіл стоїть якраз отам… під люстрою…

— Лілі, ти його бачиш?

— Бачу! бачу!

Гаразд!.. Норбер так Норбер! але чому він там?.. а стіл як накрито!.. погляньте! мереживна скатертина!.. карафки!.. тарілки… чому він сам?.. чого чекає? чого чекає?.. аби йому подали страву?

— Бачиш? бачиш?

Він сидить замислено… із застиглим поглядом… здається, дивиться на нас, проте ні, не дивиться…

— Мовчить!.. зауважує Лілі… заговори до нього! тоді він відповість!

До столу недалеко… може, чотири метри… п'ять метрів!.. пролізти крізь отвір… звертаюся до нього!

— Агов, Норбере! Норбере!

Мовчить… Замріявся…

— Лізьмо туди!

Рішення Оттава… Бебер уже там одним стрибком! перший!.. стриб!.. стрибок на стіл! Норбер не ворухнеться… застиг, сидить… Бебер обходить усі куверти… і всідається… спочатку на одному стільці… потім у кріслі… вигризає блощицю…

— Ходімо!

Оттав наполягає…

— Потинькований, стривай-но! потинькований!

Хочу трохи поміркувати!.. не слід довірятися першому враженню… тим паче у нашому теперішньому становищі!..

— А це не пастка?

Хтозна! це геть неймовірно, цей дім упритул до нашого, але вистояв перед глибинними струсами! і якими струсами!.. там недоторкана вітальня! і Норбер, як на церемонії!.. так! як на церемонії!.. у вечірньому вбранні! я бачу!.. і Великий хрест Почесного легіону… справді! якого біса? розповідаю вам, як є… будинок точнісінько впритул до нашого! на вулиці Бюрка!.. мур до муру!.. отак!.. катаклізмічні чудернацькості… це може бути… нехай… але все ж!.. усе згодом проясниться!.. Гірка — це суцільні несподіванки, зиґзаґи й крутосхили!.. це ясно! відомо!.. і під землею, під низом склепіння!.. гай-гай, склепіння! величезні нагромадження порожнин направду! а ще метро і водостоки! тож уявіть собі! за таких розривів!.. бомб!.. що сипалися з-поза хмар!.. ми бачили! аж до глибин! до глибіні глибин! ясно, що поверхня набухала, сіпалася! ми бачили! репалася! рвалася!.. а тут будинок упритул до нашого лишився недоторканим! неймовірно! однак… це очевидно!.. якби Норбер нам пояснив!.. адже він тут був!..

— Норбере! агов, Норбере!

Мовчить… але їх теж трусило! дивіться: шибки!.. жодної шибки не лишилося!.. тут у вітальні! завіси маять на вітрі! на протязі!.. там дме, самум із дірки у стіні!.. і люстра не побилася!.. і все наряддя на столі, карафки, куверти, весь дріб'язок!.. і неушкоджений Норбер! у вечірньому вбранні… чого він тут сидить?..

— Хіба він не від'їжджав?.. де він був?

Лілі запитує у мене… запитання… це правда, він був зник… справді! так би мовити… хтось казав, що він від'їхав… його вже не бачили… місяців зо два… зо три… «Ви не бачили Норбера?» хтось казав, що він у Римі… а хтось, що в Аргентині… а хтось що у Берліні… де він знімався в німців!.. так би мовити… а хтось, що він ховався на Північному вокзалі… на самому Північному вокзалі!.. хтось що в макі подався!.. що далі, то дурніше!.. а тепер он він, сидить за столом!.. отут у вітальні! у нас перед очима! як є! будинок упритул до нашого! але не в себе вдома!..