Кейтрін Шкроб - Грішна одержимість, Кейтрін Шкроб

— Шкода, що все так склалося. Я бажаю тобі удачі у суді. А ще сподіваюся, що про Емму є кому подбати. Вона у тебе неймовірна, і я тепер мрію про таку ж славну доньку, — зізнаюся й чую, як усміхається Нестор. — А я нарешті повернуся до навчання, зрештою отримаю диплом й влаштуюся працювати у школу, як це планувала ще раніше. Якби я не відхилялася від свого плану з самого початку, ніхто б не постраждав. Час повернути все на свої місця. 

— Справді цього хочеш? — голос Нестора звучить вразливо, як ніколи.

Я не маю відповіді на його питання. Хіба цей чоловік бачить інший розвиток подій? Для чого запитує, якщо тепер все змінилося. Ми з ним раніше були різними планетами, які хоч могли перетнутися, а тепер взагалі стали тотожні двом далеким галактикам.  

— Всього доброго, Несторе. 

Щоб він не продовжував розмову, я збиваю дзвінок й, міцно заплющивши очі, плачу в рукав. Певно, довго б ще так сиділа з трагічним виглядом, якби додому не повернулася Ася. 

— Ти чого? Знову накрило? — питає вона й обіймає, погладжуючи по спині, зачіпляючи волосся.

Зараз лише ранок, а подруга мала навчатися до обіду. Щось змусило її повернутися.

— Я мала змогу поговорити з Нестором, — зізнаюся їй, шморгнувши носом. — Схоже, це була наша остання розмова. 

— Олесю, можливо, це й на краще! Навіщо тобі цей злочинець?

— Нестор не хотів заподіяти Максу стільки шкоди, — запевняю подругу. — Він так казав, і я вірю.

— Наївна. Але навіть якщо так, яка різниця? Його ж посадять?

Киваю. А тоді нарешті вирішую поцікавитися:

— А ти, до речі, чому так швидко повернулася? Щось сталося?

— Мені телефонували з лікарні — до Максима вже можна навідатися, — вдоволено плескає у долоні Ася. — Кортить якнайшвидше побачити того нещасного. Вмру, якщо чекатиму кінця навчального дня.

Новина мене теж збадьорює. Витираю сльози й вирівнюю спину. 

— Я теж хочу його бачити. 

На це Ася з насторогою мене оглядає. 

— Навіщо?

— Не хвилюйся. Я лише хочу перепросити, а ще… маю до нього прохання. Тільки у такому вигляді йти не можу, — оглядаю свій занедбаний вигляд у дзеркалі. — Спочатку маю прийняти душ і переодягтися.

Подруга вирішує не чекати. Викладає підручники та зошити на полицю в коридорі й гукає до мене, коли вмиваю обличчя:

— Загалом, наздоганяй!

Ох, як вона побивається щодо Максима, як його обплутує своєю увагою. Макса офіційно можна буде оголосити телепнем, якщо він раптом не оцінить старання білявої подружки. Сподіваюся, хлопець хоча б змирився з тим, що йому та мені йти по життю різними шляхами. Бо те, що ми з Нестором більше не разом, ніяким чином не наближає мене до Макса. Почуття згасли остаточно, і їх вже не відродити. 

***

Увійшовши у палату, бачу Максима, нога якого підвішена спеціальним пристроєм, й Асю, яка схилила голову до нещасного хворого й щось щебече. 

— Можна увійти? — запитую, міцно стискаючи ручки пакетика з апельсинами всередині.

— Ти довго добиралася, — констатує подруга й одразу пересідає на вільне ліжко біля Макса, даючи мені можливість наблизитися до хлопця.

— Як ти почуваєшся? — питаю сердешного, розглядаючи його беземоційне обличчя та синці на відкритих ділянках шкіри. 

— Не важко здогадатися, — його голос звучить рівно, і мені не вдається зрозуміти, як парубок реагує на мою появу.

— Максиме, — сідаю біля його ліжка, але не надто близько, — я прийшла, щоб попросити вибачення, адже саме завдяки мені Нестору вдалося тебе знайти. 

— Ти ж не знала, що він націлений мені заподіяти шкоду.

— Звісно, ні. Навіть не думала про це. Але могла запідозрити щось неладне, бо помітила у його очах нездоровий блиск. Річ у тому, що його дружина загинула в автокатастрофі, і Нестор мав упевненість, що це твоя заслуга. 

— Знаю. Той навіжений вимагав, щоб я зізнався, наче пошкодив гальма їхньої сімейної автівки, аби він розбився. Але я не робив цього! — Максим підводить голову, коли це голосно заявляє. 

Ася вмить зістрибує на ноги й запевняє:

— Ми віримо тобі, Максиме! Знаємо, що ти не здатний на таке божевілля!

Я киваю, і Ася знову всідається на місце. Максим теж заспокоюється. На хвилину у палаті запановує тиша, яка усім тисне на мізки.

— На тебе я не ображаюся, Олесю, — вже спокійно пояснює Максим.

— Дякую, — торкаюся його руки, але від настирливого погляду подруги одразу відпускаю. 

— Але ти ж дійсно був у Градську напередодні?

— Ми з Нестором лише розмовляли. 

— Зрозуміло.

— Ти прийшла, щоб лише почути, що я не тримаю на тебе образу?

— Ні. Хотіла впевнитися, що ти прийшов до тями. Сподіваюся, ти швидко одужаєш.

— Нікуди не поспішаю. Мене вже замінили у гурті, бо у них якраз купа виступів — момент слави. А я тут відпочиваю… 

— Тебе тимчасово замінили?

— Не знаю, Олесю. 

З жалю підтискаю вуста. Ще ніколи мені не було настільки важко розмовляти з Максимом. Доводиться фільтрувати кожне слово. 

— Гадаю, вони не залишать тебе. Тим паче оренду студії вже сплачено. 

— Мені повернуть ці гроші, оскільки наразі тренуватися не маю змоги. А я їх віддам тобі. 

— Не поспішай з цим, — кажу попри те, що мені, ой, як необхідні гроші. А тоді вирішую повернутися розмову у потрібному напрямку, щоб озвучити своє прохання. — Максиме, є ще дещо, що важливо обговорити… Ти знаєш, що у Нестора є донька, як і те, що тепер дитина залишилася без матері. 

— І що?

— Що трапиться з малям, якщо Нестор сяде надовго?

— Це взагалі мене не хвилює, — відвертається Максим, наскільки дозволяє його положення.

— Річ у тім, що Нестор шкодує через свій вчинок. 

— Він ледь не вбив мене! 

— Ні, він цього не хотів. Будь ласка, не звинувачуй його на допиті подібним чином. Прошу тебе. 

— Ти серйозно мене це просиш?! — саркастично сміється Максим. — Я звинувачу цього старигана навіть у тому, чого він не робив! І навіть не смій мене, Олесю, відмовляти! Він сяде надовго! За все відповість і навіть більше! Чуєш?!