Julia Shperova - Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova

Е’тіль у накидці ельфа вів мене наче заручника по підземеллях, минаючи охоронців. Він йшов швидко, впевнено, не гидував турхати мене наче він й справді був моїм наглядачем. 

Проте звістка про втечу поширилася казнями надто швидко, і вся охорона пробігала повз нас з криками, бряцаючи зброєю.

Коли ми дісталися підвалів, найнижчих рівнів у казнях, в мене ледь вистачало повітря у легенях. Ми знайшли Родосвіта у п’ятій камері. Він лежав на підлозі майже без свідомості, тремтів і ледь дихав. 

Я трохи не виламав двері, щойно побачив брата. Мій крик потонув десь в горлі, а руки кинулися трясти Родосвіта, щоб той прийшов до тями.

- Давай-но, ти маєш отямитися! Ми прийшли за тобою, брате! Нумо!

Брат мурмотів щось, вочевидь не відаючи, що коїлося навколо нього. Гем потіснив мене, пробурмотівши щось про нестаток часу на пестощі, і, віддавши мені накидку, підняв Родосвіта наче ту колоду і закинув на плече. Схудле тіло брата здавалося тростиною на тлі широкоплечого Гема, і серце знову стисла чиясь холодна рука.

- Накинь на себе плащ. Нас з твоїм братом ніхто не помітить у цій біганині.

Я слухняно вдягнув плаща, жалкуючи, що не міг дати братові якогось одягу. На мить пригадав про всі наші речі, що лишилися десь тут, у нескінченних підземеллях Ашпилю; пригадав й батькову скриньку. 

А наступної миті ми вже бігли темними коридорами серед таких самих в’язнів туди, де світило холодне й немилосердне сонце півночі.

Ми ще не покинули казні, а холод вже дістався нас. Що ближче ми були до виходу з підземель - то сильніше вив вітер. Я змусив Гема вирубити чергового охоронця і вдягнути брата у його одяг. Про всяк випадок. 

А коли ми все ж таки вибігли з палацу, то зрозуміли, що про нашу втечу знали вже всі, хто тільки міг.

- Відволікаючий маневр, нічого не скажеш, - ядуче прошипів Гем. Він переклав Родосвіта на інше плече і рушив у бік виходу з міста, коли я зупинив його.

- Що ще?

Мій погляд був красномовнішим за будь-яку відповідь. Там, за парком виднівся схил, на якому стояли купальні. Озеро, в якому я бачив ті дивні видіння завдяки маленькій кульці, останньому з артефактів Едасу. 

- Ні, - долунав до мене твердий голос Гема. - В жодному разі.

- Я маю це зробити. Це - наш єдиний шанс!

- Ти не розумієш, це надто потужна сила…

- Я вже втримав її раз, я зможу. Я…ми вилікуємо Родосвіта!

- Бестуже! Послухай мене! Негайно! Ніщо йому не допоможе! Він помре! А ти тільки змарнуєш час!

- Я маю спробувати! 

Не відчуваючи під собою ні снігу, ні льоду, я біг уперед. Перед глазами майорив пагорб з купальнею на озері. Я злетів по ступеньках, наче мав крила. У голові пульсувало: кулька, кулька, де та кулька. Й ледь чув сопіння Гема позаду, який тяг за собою Родосвіта.

Але на нас вже чекали. Я відсахнувся у першу мить, щойно побачив знайоме обличчя зі шрамом: 

- Я знав, що ти знову прийдеш сюди, малий. Така сила, така спокуса, як тут втриматися, еге ж? Я тебе наскрізь бачу, шмаркачу.

Мені не вдалося нічого відповісти. Вірго цього не разу не використовував тварин, він одразу кинув в мене ворожбитського списа, і мені лише дивом вдалося відсахнутися. Вірго клацнув пальцями руки й спис слухняно повернувся до нього. 

- Що тепер? Знову заспіваєш мені свою веселу пісеньку?!

- Ні! Цього разу це буде поховальна!

Я потягнувся за кулькою, що вже чекала на мене в Озері, і вона з легкістю стрибнула у мою долоню. Витягнуте обличчя Вірго спалахнуло подивом й зневірою, але він не встиг нічого зробити. Задрижала земля, загуло повітря і вся вода, що була в озері, за моїм наказом піднялася й спала потужною хвилею туди, де стояв колишній ворожбит. Я протягнув руку, й ворожбицький спис прилетів до мене й ліг у долоню.

Кулька засяяла в іншій моїй долоні яскраво й стала теплою. Я знав, що маю зробити. Змах руки й купальня рухнула. Сріблясто-чорні написи на зруйнованих стінах розпалися й осипалися. Загуділа земля під ногами, заворушилася. 

Гем заволав:

- Шо ти накоїв?! 

Я обернувся до нього. Кулька все ще казала мені, що я зробив все правильно.

- Вона сказала мені зробити це.

- Що?! Забираємося звідси! Швидко!

Тільки коли ми збігли з пагорба, я зрозумів що він мав на увазі. Паніка й страх оволоділи містом, все бігали хто куди. Я зупинився на мить, щоб віддихатися, і побачив як кипляче море наближалося до міста, швидко скорочуючи відстань. 

- Це те, що я думаю? - спитав я трохи слабким голосом.

- Так! Ти щойно прирік Ашпіль й усіх, хто мав погану вдачу бути тут зараз! - роздратовано відізвався Гем, що все ще тяг Родосвіта на собі. - Тож давай ворушися, щоб ми теж не стали жертвами!

Це додало мені сил. Я біг за Гемом у накидці Алдіса, щоб якнайдовше залишатися непоміченими для воїнів, якими місто наразі кишіло.