Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

містер Грімвіг хутко вийшов з кімнати й за хвилину повернувся, штовхаючи в спину перед себе місіс Бембль і тягнучи за собою її чоловіка, що йшов дуже неохоче, опинаючись.

– Боже! Що це? Не може бути? Невже це маленький Олівер? – скрикнув містер Бембль з дуже кепсько удаваною радістю. – О, Олівере, серденько моє, якби ви знали, як я болів за вас душею?

– Цить, дурню! – пробубоніла місіс Бембль.

– Несила, несила мовчати, моя пані! Це моє серце промовляє, – заперечив завідувач притулку, – хіба я можу не хвилюватись… хіба ж я можу погамувати свої почуття, я ж його викохав власними руками на парафіяльні кошти… і ось тепер бачу його в товаристві таких високошановних леді та джентльменів! Я завжди, завжди любив цього хлопчика, немов би він доводився мені рідним… рідним… (містер Бембль замовк на хвилину, підшукуючи відповідного слова)… рідним дідусем. Паничику мій любий, а чи пам’ятаєте ви того шановного пана в білому жилеті? Ох, мій голубе, минулого тижня вони упокоїлися в оселях праведних, у важкій дубовій труні з металевими держальцями.

– Годі, сер, – незадоволено мовив містер Грімвіг. – Погамуйте швидше свої почуття.

– Слухаю, сер, погамую, коли тільки зможу, – відповів містер Бембль. – А як ся маєте ви, сер? Сподіваюся, що все гаразд, – хапливо заговорив він до містера Броунлоу, що зробив кілька кроків назустріч шановному подружжю.

– Чи знаєте ви цього чоловіка? – спитав містер Броунлоу, показуючи на Монкса.

– Ні, – твердо відповіла місіс Бембль.

– А може, ви його знаєте? – звернувся містер Броунлоу до її чоловіка.

– Уперше на своєму віку бачу, – відповів той.

– І ви йому нічого не продавали, місіс Бембль?

– Ні, – одказала вона.

– І ви ніколи не мали в руках одного невеличкого медальйона й золотої обручки?

– Звичайно, ні, – відповіла наглядачка притулку. – Невже нас прикликано сюди, щоб відповідати на таку нісенітницю?

Містер Броунлоу зробив знову знак головою, і в ту ж хвилину містер Грімвіг пошкандибав дуже жваво до дверей. Але на цей раз, замість гладкого подружжя, він привів двох старезних спорохнілих богаділок, що тряслися всім тілом і ледве пересували свої спаралізовані ноги.

– Ви замкнули двері тієї ночі, як стара Саллі вмирала, – мовила одна з них, підносячи вгору свою зморщену руку. – Але щілок у дверях не могли затулити й заважати нам слухати теж не змогли.

– Ні, ні, – мовила друга, плямкаючи своїми беззубими щелепами й озираючись. – Ні, ні, ні, не змогли. – Ми чули, як вона намагалася вам розказати про те, що вона зробила, і бачили, що ви видерли їй із пальців якийсь папірець.

– Другого дня ми простежили за вами аж до самої крамниці закладника, – провадила перша.

– Еге, еге, – додала друга. – І там ви викупили медальйон і обручку. Ми це все чули й бачили, як закладник віддав вам до рук ці речі. Ми там були! Ми все підгледіли!

– І ми знаємо ще більше, – закінчила перша. – Стара Саллі часто оповідала нам ще давно, як молода мати того хлопчика казала їй, що вона не мала сили пережити цього й подалася в дорогу, щоб умерти на могилі батька її дитини, але підтопталася, звалилась, і її підібрали хвору на вулиці.

– Може, ви хочете побачитися із самим закладником? – спитав містер Грімвіг, відступаючи до дверей.

– Ні, – відповіла наглядачка. – Коли він (вона показала на Монкса), коли він такий страхополох, що зізнався, і коли ви встигли перепитати нишком усіх цих паскудних старчих, аж поки не натрапили на цих двох, то мені нема чого більше казати. Так, я продала ці речі, і вони лежать там, звідки ви їх по вік вічний не здобудете. Що далі?

– Нічого, – відповів містер Броунлоу. – Тільки мушу вам сказати, що ми поклопочемося про те, щоб ані ви, ані ваш чоловік не дістали більше ніколи відповідальних посад. Можете йти.

– Сподіваюся, що через цю дрібничку я не втрачу свого уряду? – стурбовано пролопотів містер Бембль, коли містер Грімвіг вивів з кімнати обох богаділок.

– Звичайно, втратите, – відповів містер Броунлоу. – Звикніть до цієї думки й радійте, що збулися так легко лиха.

– Це все зробила місіс Бембль. Це все через неї! – заволав містер Бембль, упевнившись, що його краща половина дійсно вийшла з кімнати.

– Це вас не виправдовує, – заперечив містер Броунлоу. – Ці золоті речі знищили у вас перед очима, і перед законом з вас двох ви відповідаєте більше, аніж вона, бо закон вважає, що ваша жінка робить усе за вашим наказом.

– Коли закон це вважає, – скрикнув містер Бембль, палко стискаючи свого капелюха, – то закон – осел, блазень, ідіот! Якщо закон дивиться так на справу, то, значить, він нежонатий, і найгірше, чого я йому можу побажати, це щоб очі розкрилися йому на власному, на власному досвіді.

Скрикнувши це з гірким притиском, містер Бембль насадив на голову свого капелюха і, заклавши руки в кишені, пішов униз за своєю дружиною.

– Дайте мені вашу руку, моя люба панно, – мовив містер Броунлоу до Рози. – Не тремтіть так. Не турбуйтесь. Не бійтеся вислухати цих кількох останніх слів.

– Коли вони… коли вони… хоч я не розумію, як і чому… але коли вони стосуються мене, то, прошу вас, дозвольте мені їх вислухати іншим разом, – мовила Роза. – Тепер мені несила, неспромога вислухати їх.

– Ні, я гадаю, що ви маєте більше мужності, аніж вам здається, – відповів старий джентльмен, беручи її під руку. – Чи знаєте ви цю молоду леді, сер?

– Знаю, – відповів Монкс.

– Я його бачу вперше на своєму віку, – тихо зауважила Роза.

– А я вас бачив не раз, – відповів Монкс.

– Батько безталанної Агнеси мав двох дочок, – мовив містер Броунлоу. – Скажіть, що сталося з другою його донькою… з маненькою.

– Коли батько її помер в чужому місті, – прикрившись чужим іменням, не залишивши по собі ані листа, ані записної книжки, ані клаптика паперу, що могли б навести на його слід його приятелів або рідних, – дитину взяла в прийми убога селянська родина, – відповів Монкс.

– Далі, далі, – наказав містер Броунлоу, роблячи знак місіс Мейлі наблизитись до нього.

– Вам не поталанило дізнатися, де подівся зі своєю родиною старий офіцер, – провадив Монкс, – але там, де приязнь буває часом безсила, ненависть прокладає собі дорогу. Минув рік, і моя мати довідалась про це докладно й розшукала дитину.

– І вона взяла її до себе?

– Ні. Селяни ці були дуже вбогі, і незабаром вони, тобто він, чоловік, почав нарікати на свій добросердий вчинок. Отже, моя мати заплатила їм трохи і залишила в них тим часом дівчину, пообіцявши надіслати їм потім ще