Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

– В листі? Це був звичайнісінький клаптик паперу, густо обписаний з усіх боків покутницьким плачем мого батька і молитвами до Бога захистити його кохану. Батько, очевидно, задурив дівчині голову нісенітницею про якусь таємницю, що колись незабаром мала розкритися, але перешкоджала йому одружитися з нею саме тоді. Вона здалася на це й терпляче вірила йому, аж поки не зневірилася занадто й не втеряла того, чого їй уже ніхто ніколи не міг повернути. На цей час вона була вже вагітна й за кілька місяців сподівалася пологів. У листі до неї батько писав про те, що він зробить, щоб сховати її від сорому, якщо не вмре; а як умре, то благав її не проклинати його пам’яті й не думати, що їхній гріх упаде на неї або на їхню безвинну дитину, бо всьому винен був тільки він сам. Він нагадував їй про той день, коли він подарував їй маленький медальйон і обручку з її хрещеним іменням і вільним місцем для прізвища, яке сподівався дати їй колись. Він просив її залишити в себе ці речі й носити їх на грудях коло серця, як і раніше… Потім він повторював це саме ще і ще кілька разів гарячковими дикими словами – мов у нестямі. Мабуть, у нього вже справді почалася тоді маячня.

– А духовна? – спитав містер Броунлоу, побачивши, як ревні сльози покотилися з Оліверових очей.

Монкс мовчав.

– Духовна була написана відповідно до листа, – провадив за нього містер Броунлоу. – Мій покійний друг писав про біль і горе, що заподіяла йому його дружина, про її доткливу вдачу, про зіпсованість, вади й передчасні зародки всіляких гидких прикмет в дитячій душі свого єдиного сина, якого ще змалку навчили ненавидіти свого батька; він відписав вам і вашій матері, кожному по вісімсот фунтів стерлінгів на рік, а основну свою маєтність він поділив на дві рівні частини для Агнеси Флемінг і її дитини, якщо дитина народиться живою і доросте літ. В разі, коли б народилася дівчинка, то вона мала дістати спадщину без жодних обмежень; але якби це був хлопчик, то спадщина мала перейти до нього лише за тієї умови, що він до свого повноліття не заплямує свого імені жодним ганебним вчинком, підлістю, кривдою, не покаже себе хамом або нікчемою. Мій друг писав, що ставить цю умову, щоб довести своє глибоке довір’я до матері цієї дитини і своє глибоке непохитне переконання, що дитина дістане в спадок усі її високі прикмети – її добре серце та шляхетну вдачу. Якби його майбутній син обманув його надії, то гроші мали перейти до вас, його старшого сина, бо тільки в тому разі, коли б обидва його сини були однаково зіпсовані, згоджувався він визнати вашу першочерговість щодо свого майна, але не до своєї батьківської любові, яку ви ще за свого маленства вбили своєю безсердечністю.

– Моя мати зробила те, що була б зробила кожна жінка в такому разі, – почав голосніше Монкс, – вона спалила цю духовну. Листа вона не надіслала на зазначену адресу, але зберегла його про всяк випадок разом з деякими іншими доказами, якби Флемінги, бува, намагалися потім сховати свою неславу. Вона повідомила про все батька цієї дівчини з такими яскравими ганебними подробицями й з такими тяжкими обвинуваченнями, які тільки могла навіяти їй її жорстока ненависть до цієї родини, – за що я полюбив її тепер. Оганьблений, знеславлений старий офіцер зник і оселився в якомусь далекому глухому кутку Валісу, змінивши своє прізвище, щоб навіть його друзі не дізналися, куди він подався. Незабаром він помер. Перед кількома тижнями його дочка втекла нишком з дому; він кинувся шукати її й обійшов пішки всю околицю, всі сусідні міста й села, але не знайшов її. Додому він повернувся вночі, переконаний, що вона вкоротила собі віку, щоб сховати свій і його сором. Уранці його знайшли мертвим у ліжку: його старе серце розірвалося.

Монкс замовк, і всі мовчали. Нарешті містер Броунлоу почав оповідати далі.

– По кількох роках мати цього чоловіка – Едуарда Міфорда, що стоїть перед вами, завітала до мене. Він утік з дому, обікрав її, викрав її гроші, золото й самоцвіти, розвіяв, програв їх у карти, сфальшував кілька документів і зник з Лондона, де протягом двох років водився з найгіршими покидьками суспільства. Мати його вже на той час занедужала на тяжку невигойну хворобу і хотіла побачити його перед смертю. Ми вжили всіх можливих заходів, щоб довідатися, де він, і після довгих марних шукань нарешті його розшукали, і мати з сином повернулася назад до Франції.

– Вона там померла у тяжких муках, – провадив Монкс, – і на своєму смертному одрі заповіла мені ці всі таємниці й заповіла мені свою смертельну, непримиренну ненависть до всієї цієї родини; але цього заповідати мені було не потрібно: я вже давно ненавидів їх усіх. Моя мати не повірила, що дівчина вкоротила собі й дитині своїй віку; їй чомусь здавалося, що дитина народилася, і що це був хлопчик, і що він не помер. Я поклявся їй звести його з світу, якщо зустріну його на своєму шляху; я поклявся не спускати з нього очей, переслідувати його ненастанно, невблаганно на кожному кроці, вилити на нього всю свою ненависть і насміятися з зарозумілого зневажливого заповіту мого батька, довівши цього вибрудка (коли буде змога) до шибениці. Мати пророкувала вірно. Я зустрів нарешті хлопця. Мені пощастило спочатку, і якби не ця довгоязика падлюка, я був би й скінчив не гірше, як почав.

Злочинець злісно стиснув на грудях руки й почав клясти самого себе, безсило лютуючи на загибель свого лукавого плану. Містер Броунлоу обернувся до присутніх, наляканих вибухом цієї злоби, і пояснив, що Феджін (давній спільник і приятель цього джентльмена) одержав від нього чималу винагороду за те, щоб тримати Олівера в своїх лабетах, і обіцяв повернути частину цих грошей, якщо хлопчик утече від нього. Коли Олівер зник, між ними виникла суперечка щодо цього пункту умови, і саме з цієї причини вони подалися до хутора місіс Мейлі, де перебував улітку Олівер, щоб упевнитися, чи це справді він.

– Ну а що сталося з медальйоном і обручкою? – звернувся до Монкса містер Броунлоу.

– Я купив їх у того чоловіка і жінки, що про них я вам казав; вони вкрали їх у повитухи, а повитуха в померлої, – відповів Монкс, не підводячи очей. – Ви знаєте, куди поділись ці речі.

Містер Броунлоу зробив знак головою, і