Жорж Сіменон - Замах на бродягу

вина та парфумів — однією з постійних і не останніх статей французького національного прибутку.

В чому ж причина такого феноменального попиту на його книги? Що приваблює до них найширшого світового читача, незалежно від раси, національності, мистецьких смаків та уподобань?

І що за людина, цей — за визначенням Хемінгуея — «суперписьменник» Сіменон?

Та надамо слово самому авторові.

«Я народився в місті Льєжі (Бельгія) в родині середнього достатку, — розповідає Сіменон у своїй автобіографічній книзі «Я не забув». — Сталося це в п'ятницю, 13 лютого 1903 року. Мати, жінка вельми забобонна, злякавшись такого збігу поганих прикмет, записала мене па день раніше всупереч волі скептика-батька, бухгалтера страхового товариства.

Щоб якось звести кінці з кінцями, мати здавала кімнати всіляким бідним студентам та безпритульним емігрантам, здебільшого з Польщі та Росії. Завдяки їм я пізнав і на все життя полюбив Чехова, Достоєвського, а найбільше Гоголя, котрий уперше в світі зробив тему «малої людини» здобутком великої літератури.

Мені так і не довелося скінчити школу: 1919 року помер батько. Мати, яка завжди мріяла навчити сина ремесла, щоб вивести в люди, віддала мене до пекаря в науку. Я незабаром збунтувався й пішов працювати продавцем до книгарні, де дістав необмежену можливість читати. Ця пристрасть до читання мала дуже сумні наслідки — якось на очах у клієнта я виправив хазяїна, вказавши на його помилку щодо історії літератури, — і негайно позбувся роботи.

Наступного дня, надягши вперше в житті довгі штани, куплені спеціально для цієї нагоди, я подався найматися до видавця найбільшої в місті «Льєжської газети». Він зустрів мене реготом, але все-таки взяв з іспитовим терміном і призначив судовим репортером. Та вже за місяць у мене була своя колонка в газеті, де, крім репортажів із суду, протягом цілих трьох років щодня друкувалися найрізноманітніші дописи з побутової хроніки — від шлюбів до злочинів, — як це й досі ведеться в провінції. Кінець моїй журналістській кар'єрі поклала військова служба, за роки якої я став неабияким кавалеристом.

Відслуживши своє, я одружився й подався завойовувати Париж. Першого ж дня накупив на всі гроші ілюстрованих журналів, а коли прочитав десятків зо три «народних романів» з продовженням, вирішив спробувати й свої сили в цьому жанрі. Свою продукцію тієї доби я підписував сімнадцятьма різними псевдонімами, найчастіше «Жорж Сім».

На третій сотні романів я дійшов до висновку, що коли писати по вісімдесят сторінок на добу, то можна дозволити собі мати власну машину, найняти водія, купити яхту — і, головне, подорожувати, щоб побачити світ і якнайбільше найрізноманітніших людей. Бо в мене манія колекціонувати людські типи — як інші колекціонують марки.

Я не уявляв, як можна писати серйозні речі, не пізнавши світ, і поклав собі взятися за них десь приблизно років з сорока.

Влітку 1930 року під час подорожі на яхті «Остгот» по річках Європи я вигадав комісара Мегре і побився об заклад з одним моїм приятелем, що писатиму не менш як шість романів на рік.

Я виграв парі. За два роки мені пощастило надрукувати двадцять творів, що їх перекладено на вісімнадцять мов. Вони вже були підписані моїм повним прізвищем.

З 1933 року я розпочав дві інші серії романів, а саме «жорстоких», без детективної інтриги, та «напівжорстоких», з елементами детективу.

Є в мене й одна п'єса за мотивами мого ж роману «Сніг був чорний». Всупереч моїм початковим намірам облишити згодом Мегре, я й досі зберігаю йому вірність. Бо майже всім, чого я домігся в цім світі, я завдячую йому. І писати про нього для мене найбільша втіха.

З початком німецької навали я залишив Європу й переїхав до Америки. Якийсь час жив у Канаді, потім емігрував до США разом з дружиною та трьома дітьми — двома синами і донькою. Тут ми придбали ферму й, певно, залишимося назавжди, якщо тільки не потягне назад до Європи.

Громадянство в мене бельгійське».

Так кількома словами розповідав про своє життя один із найпопулярніших авторів світу.

Автобіографічна повість «Я не забув», уривок з якої ми навели, писалася в США 1945 року. А невдовзі в романі «Мегре в Арізонському суді» Сіменон уже ділиться з читачем такими своїми спостереженнями щодо американського ладу життя:

«Вони мають усе, що хочуть, чорт забирай! Вони вигадали цілу науку безтурботного існування. І хоча зовні ця країна не була схожа на його власну, Метре завжди вражала їхня внутрішня подібність.

У чому ж?

В бідності.

Бідність у кожній країні має свій колір, свій власний дух. Він знав, як пахне людська злиденність Парижа, що тулиться в гадючниках Італійської застави, знав добропристойні злидні Монмартра, неприхований відчай бродяжництва, що ним, як коростою, обросли паризькі набережні й мости.

Та бідність була зрозуміла. Кожен розумів, звідки вона виникла і куди прямує.

А тут навкруги на сотні й тисячі голосів волала до неба бідність, вимита у власній ванні, зовні вичепурена й усміхнена — і тим більш, жорстока, невблаганна й безпросвітна».

Саме в Сполучених Штатах Сіменон створює свої найпохмуріші романи, як, скажімо, «Брати Ріко», що вже відомий українському читачеві.

А 1955 року Сіменон остаточно переїздить до Європи і незабаром поселяється в Швейцарії, де живе й досі.

«Певна річ, він пише для маси, — якось цілком слушно зауважив про нього Андре Моруа. — Але в його творах високолобий читач теж знайде собі чималу поживу — досить лиш поставитися до нього серйозно».

Універсальність Сіменонової літературної продукції пояснюється не лише майстерністю автора в побудові гострого сюжету чи свідомим і послідовним прагненням писати просто й загальнодоступно. Твори Сіменона приваблюють передусім своєю навдивовижу сталою проблематикою, бо в основі їх лежить, по суті, одна тема: конфлікт звичайної чесної людини з сучасним капіталістичним світом. І симпатії автора незмінно на боці простих людей. Демократ-мислитель цілком гармонійно доповнює в ньому демократа-стиліста.

Певним чином десятки Сїменонових творів про Мегре можна розглядати як лише окремі — більш чи менш вдалі — розділи