Анна Харламова - "Грецькі блискавки", Анна Харламова

    Його брова здійнялась і він вичикувально стиснув руки на грудях. Боже ці м'язи… він з мармуру… все його бездоганне тіло. І це я бачу під одежею, що ж було б тоді, якщо б він роздягнувся?.. Стоп! Відкрити собі по цій тикві, яка не про те думає. 

   Я розумію, що він правий. Розумію, що безглуздо відмовлятись, коли я в такому положенні, але я просто не можу. Це принизливо. Тож, я відкриваю рота і кажу. 

   — Я буду вдячна за квиток. Це дуже люб'язно з вашого боку. — От що сказав мій язик, завдяки мозку, який проаналізувавши, вирішив, що він не хоче добиратись до Греції пішки, діставатись автостопом, віслюками, обо будь-чим іншим. 

   Бачу, як смикається кутик його губ. Може він і хоче щось уїдливе сказати, кинути якусь пакосну репліку, але говорить він ввічливо і водночас стримано.

   — От і добре. Ваша кузина буде рада цьому. 

   Знає чим втішити, якщо захоче та підняти мою ледь дихаючу самооцінку і сказати так, щоб я не почувалася нікчемою, яка хапається за соломинку. Хоч на цьому дякую. 

   — Куди нам йти? — Поцікавилась я і одразу промолола. — Ніколи не літала першим класом. Тож… якщо чесно розгубилась. 

   Ніколаос дивиться на мене своїми неймовірними срібними очима і все так само стримано відповідає мені.

   — Все щось буває вперше. Колись і я вперше літав першим класом, і напевно стюардеса ще ніколи не бачила такого захопленого виразу обличчя. — Хоч він і жартував, але жоден м'яз на його обличчі не ворухнувся, а от я напевно зареготала, як кінь. 

   — Вибачте. Я не з вас сміюсь… просто це вже істерика. Я за ці дні… — Я різко зупинила свій словесно-тупий потік слів. Мій рот та язик завжди бажають розповісти більше, ніж потрібно. 

   — Я знаю, Пенелопо. Мені прикро, що вас звільнили. Але то дійсно був не я. 

   Я хитнула головою, червоніючи.

   — Я вірю. 

   Наші погляди на мить зависли одне на одному. І я ще більше почервоніла. Цей чоловік вибиває з під моїх ніг землю. Магнетична врода та сексуальність. Моє тіло реагує на це і розум вочевидь теж, бо я гублюсь біля нього. Та мені не можна звертати увагу на те, як реагує моє тіло на цього чоловіка. Він це він, я це я. Вердикт зрозумілий. Ми, наче розділені океаном, а цей океан за високим парканом і ще за електричним дротом. 

   Він хитнув головою і просто промовив.

   — Зараз розберемось з квитками, багажем, а там залишиться ще година до вильоту. За цей час можна випити кави.

   Кава. Я сьогодні її не пила. І я хочу волати від цього. 

   — Добре. — Я беру свою валізу та підіймаю сумку, яка виявилась занадто важкою, але там було все потрібне, тож я її все-таки спустила донизу з квартири, а там мені допоміг водій, а тут… я її доперла і думала, що помру. 

   Міцна, велика чоловіча рука обхоплює мої пальці, які тримають сумку. Моїм тілом проходить дрож і я важче задихала. Його гарячі пальці роблять зі мною дивні речі і я цього маю уникати. 

   — Відпустіть. Я допоможу.

   — Ні, ні… все гаразд. Дійсно, все просто супер-р-р… — Говорити і перти важку сумку в мене не виходило.

   — Пенелопо. — Його голос наче застеріг мене, кажучи, - “ти знову почала?!”. І я відпустила сумку, він підхватив її і з поспіхом промовив. — Μεταφέρεις ανθρώπους σε βαλίτσα, Πηνελόπη?*

   Сказати, що це сексуально - це нічого не сказати. Я не про фразу, яка далеко від сексуальності, я про те, як вібрує його голос… який глибокий, оксамитовий тембр, коли він говорить рідною мовою. Секс. Я отримала оргазм. 

   — Ні. — Я потягнулась знову до своєї сумки, а він закинув її на плече, і я ще раз отримала задоволення. Біцепс, плече… кисть… це принади бога, який щойно закинув на плече мою сумку, оголюючи сталеві м'язи. У нього все сталеве. Очі немов сталь. М'язи немов сталь. Напевно нижня частина теж… Стоп! Пенелопо, тебе занесло! Стоп!

   — Пенелопо, ви можете побути трохи жінкою?

   Я втягнула повітря. Це він мені?!

   — А хіба я не жінка? — Я выпрямилась, заглядаючи йому в очі.

   Його очі пройшлися від моїх очей, спускаючись до губ… Далі на мою шию… Я ковтаю. Погляд зупинився на грудях. Мій подих прискорився і це видно було крізь футболку з v-образним вирізом. Далі сталь очей пройшлася моїми стегнами та оцінили ноги в чорних джинсах. Його погляд піднявся, так само, як опустився і він врешті-решт сказав.

   — З такими формами ви стовідсотково жінка, а от поведінка…

   Я видихнула, навіть не усвідомлювала, що не дихала. 

   — І що ж з моїми формами?

   Ніколаос лише видихнув і похитав головою. 

   — Реально?..

   Тут до мене дійшло. Я почервоніла. Зазвичай мені говорили, що я в стегнах широка, а ноги не дуже довгі… Але… може не для всіх?.. 

   — Просто зазвичай… — Я ледь не сказала дурню, про яку думала хвилину назад. — Не зважайте. І дякую за допомогу.

   Ніколаос знову хитнув головою. Лаконічно нічого не скажеш. Може це і добре, він як той баланс - я патякаю, а він стриманий. І може завдяки саме цьому, я не наговорю дурниць. 

   — У вас все добре. Навіть краще, ніж все добре. 

   Це єдине, що він сказав і рушив туди, де на нас чекали наші квитки, як я зрозуміла. Я швидкими кроками поспішила за ним. 

   КОЛИ ми зі всім розібрались, вирішили випити кави. За весь цей час ми майже не спілкувались, не враховуючи кількох слів при придбанні квитка, здачі багажу та його короткого - “Вип'ємо кави?” і так само мого ще коротшого - “так”.

   Мої губи торкаються м'якої вершкової пінки і я задоволено стогну від того, що мій організм дякує за каву. Я підіймаю очі і бачу, як Ніколаос дивиться на мене, ковтає і відводить погляд, наче цієї секунди і не було. Не знаю, чого мене задіває його поведінка. Мене задіває те, що він хотів приховати свій оцей короткий, але красномовний погляд та рух сексуального кадика. Може він і не думає, що його кадик сексуально рухається, але я бляха-муха оцінила. Не знала, що на мене діють книжкові фетиші. Видно я багато романів читаю… і от результат.