Поліна Креп - Більше не друг, Поліна Креп

Друг юності і порядний хлопець Артем Хмелевський… змінився. Схоже, переді мною його темний двійник. Цей чоловік аж ніяк не ввічливий. Не співчуває, не розуміє і не допомагає задарма. І що ж він захоче за мій порятунок? ♥♥♥ Палке оповідання до Дня всіх закоханих. ;)

1. Не так я все уявляла.

Нервово соваюсь на стільці та стискаю край чорної сукні-футляра.

– Почекайте ще трохи. Артем Олександрович обов’язково вас прийме, – ввічливо заспокоює мене секретарка. – Він людина слова.

А я знаю!

З Тьомою ми навчалися на одному потоці і дружили з першого курсу. Проблема в тому, що десять років тому я наказала Хмелевському котитися під три чорти разом зі своїми порадами. А тепер…

Витягаю пудру, дивлюся на себе в маленьке дзеркальце.

Ну… якщо не брати до уваги загострені стресом вилиці, кілька логічних для мого віку зморшок і втому в очах…

Швидко наношу прозорий блиск на покусані губи. Поправляю волосся, скручене у високу зачіску-мушлю.

Раніше я подобалася Артему. Усі в універі про це знали. Бігав, як прив’язаний і дуже вірний пес. Але тоді за мною багато хто бігав.

А мене потягнуло на старшого від мене неформального бунтаря-музиканта.

Два роки потому я покинула навчання, посварилася з ріднею і таки вискочила за майбутню панк-зірку заміж.

От тільки його музична кар’єра не склалася. Як і наш шлюб.

Єдине, у чому знаходила розраду, був мій б’юті блог. А згодом і особистий косметичний бренд.

З Вадимом ми давно роз’їхалися. Одразу після того, як замість репетиції він опинився в нашому ліжку з бек-вокалісткою. Чи танцівницею? Байдуже. Головне, що одного дня я невдало… ні! дуже вдало! повернулася додому раніше.

І треба було розлучатися одразу!

Але, очевидно, мудрі рішення – не моє.

І тепер, якщо найвідоміший та успішний адвокат «Артем Олександрович» мені відмовить…

Проти волі зітхаю протяжно й тужливо.

Всесвіт, схоже, помічає мої страждання.

З кабінету виходить грузний сивуватий чоловік та прямує на вихід. А комутатор на столі жіночки видає сухий клац, з нього лунає знайомий голос.

Частково знайомий!

Не було в Тьомки цих холодних і сталевих ноток. І глибокого темного напруження, захованого в паузах, що примушує вирівняти спину та затамувати подих, теж не було…

– Ви вже надіслали запит до апеляційного? Добре. Документи зі справи Антонова роздрукуйте. Далі… запишіть до мого розкладу ще одну зустріч із Сомовим. На четвер. І свіжої кави, Галино Іванівно.

Кави…

Тьомчик, окрім безлічі інших приємних дрібничок, часто пригощав мене кавою. Знав, що я люблю з горіховим сиропом і вершками.

Коли спізнювалася на перші спільні лекції, залишав під «моєю» партою. Разом із трубочкою. Щоб можна було нахилитися та непомітно сьорбнути божественно-солодкої теплої рідини та трохи полегшити безсонний і похмільний гул у голові.

Це було дуже турботливо… але тоді сприймалося як належне.

– Зараз занесу, Артеме Олександровичу. До вас ще відвідувач. Без запису, але ви казали, що…

– Так, я пам’ятаю. Проте сьогодні вже не вийде. З’явилася одна невідкладна справа. Хай записується з наступного понеділка, – від цієї байдужої відповіді мене проймає розрядом холодного струму.

Я не можу з понеділка!

У понеділок у мене вже суд.

Хмелевський обриває зв’язок. Секретарка співчутливо знизує плечима.

– На який час вам буде зручно?

– Не треба, дякую, – ледь вимовляю занімілими губами. – Я тоді піду.

Вона киває, щось перекладає на столі, виходить у сусіднє приміщення. Звідси чується гуркіт кавомашини, що розмелює зерна. А я продовжую сидіти.

Безтямно кручу в пальцях телефон, починаю ритися у своїй сумці. Навіщо?

Ні так потрібного часу, ні грошей на хорошого адвоката я там не знайду. А без них весь мій професійний набуток піде на виплату боргів колишнього.

Трохи отямлююсь, коли пані Галина залишає на своєму столі сріблясту тацю з посудом. Вона йде до принтера, який стоїть у кутку приймальні та заклопотано крекче, а я підхоплююсь на ноги, осяяна геніальною думкою.

Артем просто не знає, кому відмовляє! А коли дізнається, знайде трохи уваги та співчуття для мене. Потрібно лише потрапити йому на очі, усе пояснити та нагадати про світлі часи юності.

Той Артем, якого я пам’ятаю, мені б не відмовив.

Закидаю сумочку на плече. Забираю кавовий сервіз та без стуку, прожогом, прослизаю за масивні чорні двері.

Вони оглушливо й надто голосно бахкають.

Чи це мені так ввижається?

Чоловік у кріслі, розгорнутому спинкою до мене, не реагує.

Розмовляє телефоном?

Густий і пронизливий тембр чутливо вдаряє прямісінько в мої груди. А від того, ЩО я чую, усі м’язи здригаються від здивування. Хоч би не впустити ту довбану каву!

– Аха… вдягни панчохи… І підбори. Білизну? На твій смак. Але, знаєш?.. На цей раз обійдемося без неї. Я заїду десь…

Ковтаю тугу грудку чогось важкого й терпкого в горлі.

То ось яка в нього невідкладна справа?

Непогано влаштувався! До кінця робочого дня ще ціла година. А йому так припекло, що не може виділити десять хвилин для людини в скруті!

Гнів засліплює, підіймає тиск та вимикає всі мої ввічливі запобіжники.

Нечутно крокую килимовим покриттям до широкого столу з темного дерева та плюхаю тацю на край.

– Ваша кава, Артеме Олександровичу! – випльовую, мало сама не отруївшись інтонацією. – Хотіла вибачитися, попросити в тебе допомоги, але бачу, що дуже зайнятий. Приємно було погомоніти. Бувайте здоровий, пане адвокат.

Усе! Треба бігти, бо голос мій дрижить, міміка пливе. І зараз я зірвуся у відверту істерику. А це вже зайве приниження. Вистачить йому й того, що я вже накоїла…

Затуляю губи долонею та прямую до дверей. Смикаю металеву ручку, але вона пружинить та не піддається. Навпроти моєї голови на полотно лягає і тисне чоловіча долоня.

Ось тепер двері гучно і драматично гупають!

Як і мій розгніваний та схвильований пульс.

Друга рука чоловіка обхоплює мене за плечі та тягне назад. За інерцією переступаю на підборах, аби не впасти.

Притуляюся до його міцних і твердих грудей спиною. Зірвано дихаю і кусаю губи, тамуючи дуже близьку до очей вологу і схлипи, що боляче стискають горло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍