Валерія Дражинська - Ти отруїв мене собою, Валерія Дражинська

7

За день до весілля я почуваюся добре, але вперто продовжую робити вмираючий вигляд. Аня майже не відходить від мене. Не рахуючи вчорашній дівич-вечір, який я, завдяки травмі, благополучно пропустила. Якого... вона не займається підготовкою до найважливішої події у своєму житті? Як можна настільки не цікавитися приготуванням? Навіть той же Дімітріс поїхав днями до Греції проконтролювати організаторів. Сьогодні має повернутися. Не знаю, як буду дивитися йому в очі.

"Припини трахати мене очима! Ти пошкодуєш, якщо я зірвуся!", спогади цього заворожливого шепоту викликають тремтіння по тілу та моментальну вологу між ніг. Та зривався б скільки завгодно, я зовсім була не проти, а навіть дуже за! Я зіпсована людина. Але бажання такої сили не залишає мені шансів себе контролювати. Я слабка, вразлива перед ним. 

Не розумію, чому Аня так до мене ставиться. Невже не відчуває негатив, що виходить від мене? Чому вважає своєю найкращою подругою? Засмутилася, що мене не буде на весіллі. Їй же краще, дурненькій!

Антон труситься наді мною як ніколи. Навіть Сергій Степанович із дружиною заходили, майже не штучно цікавилися самопочуттям. Боїться, що я на нього в суд подам за травму в його будинку? Жарт, звичайно!

Ближче до вечора спустилася вниз. Сидіти в чотирьох стінах уже реально не могла. Загорнувши у вітальню, одразу пошкодувала, що й надалі не «помирала» в кімнаті. На дивані сидів Дімітріс, на його руках по-хазяйськи розташувалася Аня. Навпроти них стояв напружений Антон. Не подобається йому майбутній чоловік сестри і він навіть не намагається це приховувати. А тому по феншую.

Усі, як по команді, повернулися в мій бік. Я не дивилася на солодку парочку, зосередивши увагу на все ще своєму хлопцеві.

- Добрий день! - відчуваю його погляд.

Він мені що приймач вмонтував, налаштований на свою хвилю?

- Здрастуй, Каріно! - спокійний голос, а в мене нездорова реакція.

Ноги підкошуються. У пам'яті спливають блакитні очі з вируючою гамою емоцій. Порівняно із завжди байдужими - ефектний контраст. Та що в ньому такого? І одразу сама собі відповідаю. Усе в ньому таке, як і має бути в чоловікові. Навіть із перебором.

- Каріно, ти чому встала? Тобі ще потрібно лежати, - підбігає до мене Антон та акуратно за талію проводить до дивана.

Садить поруч із собою. Ну, дякую! Удружив! Опиратися не можу, я ж травмована. Солодкий аромат парфумів Ані перебиває його запах.

- Як ти почуваєшся? - напевно тисячний раз прозвучало за ці дні запитання.

Доводиться повернутися до Ані та, зрозуміло, зустрітися з ним поглядом. Звичайна незворушність. А може та ніч мені наснилася? Чи просто в мене розігралася хвора уява схибленої фанатки?

- Уже краще, Ань! Але весілля я завтра все ж пропущу, - обличчя в нього залишається красивою маскою, без натяку на емоції.

- Але в Грецію Карина з нами полетить, - вставляє свої п'ять копійок Антон.

Дімітріс ледь вловимо хмуриться. Навіть не дивлячись на нього, я це помічаю. Йому, що шкода зайвого місця у своєму літаку? Горло здавлює образа. І я кардинально змінюю прийняте рішення.

- Хоча, - протягую задумливо, - Гадаю, якщо я просто посиджу на урочистості нічого страшного не станеться.

Дивлюся на його руку, що спочиває на коліні без п'яти хвилин законної дружини та розумію, що такі як він якраз на таких як вона і одружуються. З хорошої забезпеченої сім'ї, правильних, милих, вірних, не обтяжених життєвими проблемами. А з такими як я просто сплять.

- Я рада, Карін! - Аня злазить із його колін та лізе до мене обійматися.

Ну от чому вона так поводиться? Можна подумати, що вона прекрасно розуміє мою тягу до свого нареченого та ось таким ось чином намагається викликати докори сумління. А мені хочеться загризти її. У мене немає жодних шансів на Дімітріса. Навіть на раз. Він зраджувати їй не буде. Це мені дали чітко зрозуміти. Тому я і скаженію, сподіваюся, що не дуже помітно! 

- Ага, - ніяково ляскаю її по плечу, - Я теж!

- Але тобі не стане гірше? - стурбовано цікавиться, - Все-таки струс.

Та не було ніякого струсу. Я прогуглила, коли Антон намагався затягнути мене в лікарню. Усього лише забій. Шишка на голові та два синці від уколів на руці.

- Усе буде добре! Не парся. Якщо втомлюся, то відразу ж піду. Тобі не про це потрібно зараз думати.   

- Малюк, може з'їздимо спочатку зранку в лікарню? - неймовірним зусиллям волі прибираю червону ганчірку, що подумки виникла перед очима.

На секунду прикриваю очі, встигаючи помітити незначний вигин губ Дімітріса вгору. Посмішка? Але в очах вгадую невдоволення. Та я скоро стану його особистим сенсором. Кожну скупу емоцію примудряюся вловити. 

- Антоне, будь ласка, досить. Я не інвалід! - я сама спокійність – тверджу собі, щоб ні на кого не накинутися!

- Аню, підемо проведеш мене, - Дімітріс піднімається, здається не мене одну напружує товариство один одного.

- Ти вже йдеш? - розчаровано запитує Аня.

- Так! А ти виспись. Завтра наше весілля. Важкий день. Увечері ще й переліт.

- Як скажеш, коханий! - одна згадка про завтрашню подію викликає щасливу посмішку на обличчі дівчини.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍