Дмитро Васильович Павличко - Сонети. Світовий сонет

Порожнє місто. Вікна-сліпарі. Та видно сад о весняній порі І хмар важких запліснявілі шмати. Вночі в короткий сон приходить мати, А в день студентики-секретарі Щось там плетуть про задуми старі, Ждуть: може, буде вірші диктувати. А він мовчить. Далеких канонад Його тривожать вуркотливі громи, Як гук травневий сорок літ назад. Він дивиться крізь цвіту паполоми Туди, де в неба золоті проломи Стікає кров із галицьких левад. 2 Трухліє в серці чорна грань отрути, Розпався посивілий жар думок. Нема вже сили оком зворухнути; Як пилюга, на все лягає змрок. Вмирає він, скалічений пророк; Студених рук закостенілі скрути На грудях здиханих… Та ось дзвінок! В кімнату — гості, молоді рекрути. І не трутизна смерті, не печаль В зіницях юних, а порив до бою, В руках блискочуть кріси, грає сталь. — Благословіть, поете, нашу зброю! — Ця зброя, діти, кована ганьбою, Вона для вас — могила і шпиталь! З І він злякався власних слів. Це сором! Хто кликав ненастанно до борні, Хто бачив з далини в будучині Кров революції пророчим зором? Невже він занепав так серцем хворим? Невже він зрадив сам себе? Та ні! Боїться братовбивчої різні Душа, уже під смертним омофором. Тут гори повстають, а там — степи — Вмирати за Вкраїну. «Милий Боже, Йде брат на брата! Шлях їм заступи!» Що він в шаленстві цьому допоможе? І падає поет на смертцеложе, Мов на старих болінь своїх шипи. 4 Було не раз, він віддавався дневі, Не думаючи про далінь століть. Тепер Пора вже перед ним стоїть, Йдуть юнаки на смерть в гарматнім реві. «Шпиталь», «могила» — о які дешеві Слова і примовляння в грізну мить! «Це ж ти казав, що не пора служить, Ні, не пора — ляхові й москалеві». Так, треба йти зі зброєю в руках, Рабів оружжя завжди правду каже. «О діти! Викиньте із серця страх! І смертю вашою (бо не один поляже!) Онуків Україна зобов'яже Їй до держави торувати шлях». 5 На віях забіліла, наче сіль, Сльоза тяжка. Він плаче. Та не годні Цей плач збагнути небеса холодні, Що закладають в нього смертний біль. Ось-ось до Ханаану Ізраїль Вступити має, та напередодні Помре Мойсей. Він поглядом безодні Вдивляється в свою незриму ціль. Великий Боже, я не розумію, Чом забираєш ти провідника В людей, що мають в ньому всю надію? Чи правда, що коли мета близька, Ти гасиш нам навмисне маяка, Щоб розбивались ми об власну мрію?