Олександр Васильович Афонін - І день як вимір нашого життя

Лепесточки белые устилают путь. И тревожно-радостно как-то на душе, Будто не апрель еще, словно май уже. Так весна торопится! Знать бы хоть куда. Чай, еще апрельские будут холода. Морозцом побаловать может даже май, Но на них, красавица, больно не серчай. Ты ведь «заневестилась» раньше, чем всегда. Ну да Бог помилует – и уйдет беда. А весне-то надобно, видимо, лететь, Чтобы к Пасхе радостной отцвести успеть. «Лагідно, ніжно водночас і весело…»
Лагідно, ніжно водночас і весело В’яже весна теплий день перевеслами. З гілочок тонких із пухом зеленим Верби, берези, тополі і клена. Неба блакиттю прозорою втішена, Ходить босоніж уже поміж вишнями. Стелеться вранішнім легким туманом Із ароматом ні з чим незрівнянним. Вже потеплілими раптом ночами Очі її палко сяють зірками. «Місяць старий в темнім небі блукає…»
Місяць старий в темнім небі блукає, Зірочок юних у гості гукає. А ті регочуть до ранку з старого: «Прийдемо, прийдемо до молодого!» Місяцю сумно, сховався у хмари, Бо розгубив він юнацькі вже чари… Зірочки! Годі ж бо з нього сміятись! Прийде час в місяця вам закохатись. Бо, на відміну від роду людського, Місяць до юності знає дорогу. «Ну, до свиданья, Южная Пальмира…»
Ну, до свиданья, Южная Пальмира! Ты, как всегда, была ко мне добра И снова очень щедро одарила Волною задушевного тепла. Ты, как никто, умеешь незаметно Снимать налет житейской суеты И пеньем волн и дуновеньем ветра Рождать в душе прекрасные мечты. Не устаю тобою восхищаться, Иронией твоей и красотой. Мне все трудней с тобою расставаться, Одесса, город милый и родной! Но буду я всегда к тебе стремиться. Ты, как икона, радостно светла! Ну, до свиданья, Южная столица!