Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

Усі підняли свої чорні, як головешки, руки.

— Ну, ось і вирішили, — Бандер видихнув і простягнув руку до свого кухля. — Тритон піде з Професором. Ти в нас тут самий верткий.

— Слухаюся! Чудово! — мало не закричав Тритон — верткий, як ртуть, хлопчак із «Правого сектора». Він видавався таким юним, що йому й вісімнадцяти років не давали. Натомість він стверджував, що йому двадцять чотири, що він тракторист із Вінниці. Ніхто не бачив його документів, крім Бандера. Ніхто не міг перевірити, чи вміє він водити трактор або танк. Нічого такого в КАПі не водилося, крім хіба що вже спалених екземплярів неподалік.

Бандер розповів, що був у КАПі в травні, коли звідти вибили чеченський загін. У ті дні не менш ніж сотня міцних кавказьких парубків у замороженому вигляді, штабелями, як коров’ячі туші, вирушили в рефрижераторах додому через відкритий кордон.

— Тепер пригнали нових, типу кровна помста, — вставив слово Чикатило, смачно відкусюючи половину яблука, яке він підняв з-під столу. — Так і будемо з усією Чечнею тепер воювати?

— І останнє. У нас тут війна з чеченами сьогодні була. І завтра буде за розкладом. Там понтів багато. Ці хлопці тільки на вигляд такі собі герої, ніби біснуваті. Я їх знаю. Він, як свою кров із носа побачить, свідомість втрачає. Тож не ведіться на їхній «Аллаху акбар». У мене все, — закінчив Бандер і почав шумно сьорбати свою швидкорозчинну й швидко вистигаючу каву.

Олексій пішов у кут, де були розетки, щоби забрати вже заряджену батарейку для камери. Він хотів підзарядити телефон, але генератор на ніч не вмикали, щоби не виказувати себе. Світло вночі горіло лише в КСП. Налобні ліхтарики були в усіх — волонтери підвезли серед іншого, — але і їх уночі не вмикали. Курити на постах вночі було заборонено. Снайпер стріляв на третю затяжку. Але всі й далі курили, навіть на постах. В руку. Думали, так не видно.

Повертаючись, Олексій наступив на щось м’яке, ногу чи стегно, у спальному мішку долі.

— Ой, вибачте, будь ласка, — озирнувшись, сказав він квапливо.

— Зажмурився він, — пролунав чийсь хриплий голос неподалік, знизу. — Йому тепер по х…р. І мені, по ходу, теж.

— Усе буде добре, — сказав Олексій, зупинившись. — Завтра «чайка» прийде. Виїдете.

— До завтра можна сто разів зажмуритися, — простогнав голос.

Олексій роздивився в напівтемряві, як чоловік зарухався в мішку, видно, зручніше вмощуючись.

— Може, вам щось принести? Чаю? — спитав Олексій.

Голос мовчав. Заснув? Чи?..

Олексій нахилився над мішком, аби помацати шию пораненого, і, почувши хропіння, пішов у свій кут. Дістав із маленького заплічного ранця лептоп і почав заливати фотографії з флешки.

Серед присутніх вояків після травневих боїв у КАПі спеціалістом із чеченців вважався тільки Бандер. А якщо хтось у цій кімнаті й був реальним об’єктом кавказької кровної помсти, то це Олексій.

Ну, якщо вже про це пішла мова, то тут слід узяти паузу в оповіді й розповісти про те, що відбувалося в Чечні — одній із північнокавказьких, переважно мусульманських провінцій спершу, у XIX столітті, Російської імперії, а потім Радянського Союзу та Росії.

Війна 1999–2000 років була другою за п’ять років у цій республіці і явно мала дві мети. Перша — привести до влади в Росії нового президента. Того, рейтинг довіри якого за часів перебування його в статусі кандидата-спадкоємця першого президента пострадянської Росії Бориса Єльцина, у перші ж дні після сенсаційного призначення, зашкалював аж за цілих два проценти. З цим терміново треба було щось робити. Зробили війну. Другою, супутньою задачею було жорстко й максимально криваво покарати непокірну Чечню для науки інших, аби відчули, що в хаті з’явився новий господар.

Чечня прагнула незалежності від Росії скоріше для того, щоби створити свою маленьку середньовічну феодальну державу, яка живе по поняттях, за так званими племінними адатами — зводом місцевих неписаних законів, які по-своєму трактують іслам.

Ідея війни з Чечнею була вкрай непопулярна в народі після нищівної поразки в першій війні 1994–1996 років. Тоді, у 1996-му, Росія, ні політично, ні економічно не готова до «довгограючої» війни, була змушена підписати принизливу мирну угоду, фактично гарантуючи Чечні незалежність. Хоча формально повстала республіка залишалася у складі Росії.

Щоби народ підтримав нову війну, потрібні були нечувані звірства, і вони на диво вчасно, напередодні нової президентської кампанії, сталися. Восени 1999 року протягом кількох ночей були підірвані житлові багатоповерхівки — дві в Москві й одна у Волгодонську. Десятки людей загинули.

Тиждень потому мало не злетіла в повітря ще одна багатоповерхівка, тепер уже в Рязані. Але пильні мешканці вчасно виявили негаразд і викликали міліцію, а невдовзі на місці злочину з мішками з гексогеном і бойовим підривником у підвалі будинку затримали двох зловмисників, чоловіка й жінку, які виявилися (оце так сюрприз!) чинними офіцерами Федеральної служби безпеки Росії.

За годину після сенсаційного затримання директор ФСБ оголосив по телевізору, що це були просто секретні антитерористичні навчання, що в мішках був не гексоген, а цукор, що підривник був муляжем. Повірили йому глядачі чи ні — не мало жодного значення, — російські літаки вже бомбили Чечню.

У ході подальшої російської антитерористичної операції десятки тисяч мирних мешканців Чечні, тисячі російських міліціонерів, військовослужбовців і місцевих бойовиків загинули. Грозний, столиця Чечні, був стертий з лиця землі. Головні канали російського телебачення подали цю бійню як славну й швидку перемогу Кремля. І невдовзі в цьому самому Кремлі поселився новий президент, чий рейтинг довіри розпух на виборах до п’ятдесяти двох відсотків, якщо вірити підрахункам.

По телеку все закінчилося якраз до виборів блискавичною перемогою російської зброї. Поза телевізором війна, однак, тривала ще довго, розлютивши всіх до такої осатанілості, що воєнні злочини, а інакше кажучи звірства, з обох боків, уже нікого не дивували.

У червні 2000 року загін російських морпіхів на трьох БМП потрапив у засідку під Веденом. Олексій був із загоном. Йому пощастило. Він був у цивільному, без зброї. Усіх інших убили. Йому лише розбили голову прикладом. Він знепритомнів. Отямився на дні смердючого зіндана з нестерпним болем у всьому тілі, особливо в голові.

Засідкою керував відомий командир особливо зухвалої банди бойовиків Шаміль Бараєв, родом із Ведена, куди й доставили Олексія. Вони прочитали, що за документами він американський фотограф. А за паспортом — росіянин. Паспорт переважив. Били по ньому. І по морді теж. Сказали: шпигун — і кинули в яму. Годували послідками. З ями не піднімали. Сказали, попросять викуп.

Уперше