Сергій Леонідович Лойко - Аеропорт

він чує, як ляскотить на вітрі це тріпотливе синьо-жовте полотнище, і звук цей відлунює в його вухах дзвоновим гулом. Але цього разу подзвін був не по ньому, а по відчайдушному, хоча й забобонному красунчику Андрієві, якого чекала наречена. Чекала, чекала, та так і не дочекалася. Як сотні інших наречених, дружин і тисячі матерів.

Трохи отямившись, Олексій сів на каміння, оперся мокрою спиною на шматок стіни (через броник не відчував її крижаного холоду), надів окуляри й почав прокручувати фото на екрані камери. До нього нечутно підійшов командир, сів поруч навпочіпки, закурив і прошепотів йому у вухо:

— Я викликав «чайку». Вона прийде хвилин за десять. Забере двохсотих і трьохсотих[xxii]. Збирайся, дядя Льоша. Поїдеш із ними.

— Я нікуди не поїду.

— Поїдеш. Ти мусиш, хоча б заради того, аби один із нас двох лишився живим. Ніка помре, якщо ми обидва… той-во…

— Вона тобі пише?

— Так! Благає, аби я тебе відправив додому.

— Добре. Так і буде.

Ані мертвим, ані живим цього дня не судилося, на жаль, дочекатися своєї «чайки». «Чайка» Добермана згоріла. Усі всередині загинули, крім нього самого. Він вижив, утратив руку й потрапив у полон.

Глава IV. Олексій-Фотограф

17 січня 2015 року, Краснокам’янський аеропорт

Напередодні ввечері південно-східну частину нового термінала «полірував танчик»: заглушив вогневі засоби гарнізону, зробив пролом у стіні, куди відразу полізли «таргани». «Вимпел» (спецназ російського ГРУ) крізь пролом пробився на третій поверх. Сепари й «чечени», загалом до роти, не менше, пішли в психічну атаку (іншої вони не знали) залами першого поверху. Аллаху акбар! Кулеметні черги з ПКМ та «Утьоса». Просування. Аллаху акбар! І знову кулемети й ВОГи. ВОГ у ближньому бою — штука погана, особливо стрибаючий. Потрапляючи в грунт, підстрибує до метра вгору й розривається на рівні грудей.

Два абсолютно безбашенні кіборги з позивними «Людоїд» і «Чикатило» зустріли їх в оранжевому залі, підпустили ближче й покришили кулеметним вогнем упритул. Якби нападники знали їхні позивні, вони взагалі не полізли б в атаку, але кіборги відрекомендуватися не встигли.

Бандер нарешті зв’язався з Майком мобілою й попросив вогонь «Градами» або мінометами прямо по захопленому рогу будівлі — тонка хірургічна робота.

— Увага, через п’ять хвилин підуть «сигарети», — відповів Майк. Це означало, що через п’ять хвилин — рятуйся хто може від свого ж «Града».

Бандер дав команду всім залягти за будь-які прикриття: свій вогонь на війні іноді страшніший за чужий. Чикатило й Людоїд підхопили свої ПКМи й відступили метрів на п’ятдесят.

— У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У-У! — запрацювали «Гради» навіть раніше обіцяного.

Російський танк Т-72 згорів одразу. Не встиг ретируватися. Частина будівлі, де щойно тривав бій, та прилегла злітка перетворилися на суцільне вогненне пекло. Секції третього поверху, ближче до пролому, куди прорвалася група «Вимпела», зникли. Весь південно-східний кут наче затягло в одну велику чорну діру.

Поки тривав обстріл, ніч устигла змінити день, дим розсіювався вже в абсолютній темряві. Бойові дії припинилися. Ні сепари, ні чечени, ні «Вимпел» не подавали ознак життя, не кажучи вже про якісь тактичні дії. Із задимлених руїн іще з годину лунали стогони, але потім і вони затихли.

У Бандера з шістдесяти чоловік за останні два дні в ході виснажливих для обох боків боїв вісім солдатів було вбито, чотирнадцять поранено, троє з них важко. Пораненим, кому було необхідно, зупинили кров, промили, як могли, рани, прикрили їх пов’язками. Усе в напівтемряві й у такому холоді, що з рота валувала пара.

Поранених, як, утім, і вбитих, розмістили у спальних мішках у дальньому від столу кутку КСП, з тією лише різницею, що на вбитих мішки були застібнуті з головою. Поранених треба було вберегти від переохолодження на бетонній підлозі. Убитих зручніше було транспортувати в мішках, коли і якщо прийде «чайка».

— Хлопці, в мене до вас є розмова, — почав Бандер, коли всі незайняті в чергуванні на бойових постах зібралися в КСП і відразу на п’яти чи шести пальниках розігрівали собі воду для розчинної кави й чаю в пакетиках. Про заварну каву й чай можна було хіба мріяти.

— Гарна новина: Майк завтра вдень обіцяв трьох «чайок», аби забрати нарешті поранених і вбитих… А зара погана новина, — він затнувся, переводячи погляд із кіборгів на стіл із паруючими чашками, відкритими консервними бляшанками, ложками, виделками, усілякими пакетиками з рештою «жрачки» й газовими пальниками. На них кип’ятилася нова порція води в почорнілих металевих чайниках і кухликах.

— Коротше, сьогодні Професор, — такий позивний був у Мишка, студента Київського університету, що мав енциклопедичні пізнання про всі види озброєння, — знайшов на полі стегно того самого третього танкіста. Так ось, ми всі давно погодилися, що танкіста треба відправити додому, як знайдемо. Отож знайшли, чи не так?

Тиждень тому український танк Т-64 був підбитий на злітці недалеко від нового термінала. Команді з трьох чоловік удалося вибратися з охопленої полум’ям машини до того, як вибухнув БК і башта, мов задимлений вертоліт, пролетіла в них над головами. Те, що вона їх не накрила, було недовгим щастям.

Було це вдень, і сепарський снайпер методично трьома пострілами поклав усіх трьох, а потім іще кількома пострілами спокійно добив їх, доки розвідники з Аеропорту короткими перебіжками просувалися до танкістів. Талановиті на Донбасі шахтарі: напевно, у вільний від роботи час вони відвідували не лише місцеву школу водіння танків Т-72, артилерійські курси, але й гурток ворошилівського стрілка, не інакше.

Розвідники закидали місце, де лежали танкісти, димовими шашками. Але тут почався мінометний обстріл. Коли він завершився, хлопці повернулися лише з двома тілами.

Третього, найвірогідніше, розірвало прямим потраплянням міни, сказали вони. Поряд знайшли свіжу воронку.

— Хлопчики, рідненькі мої, — неголосно продовжував Бандер, опустивши очі, дивлячись на кухоль кави, що стояв перед ним на столі. — Я наказу такого дати не можу. Він узагалі не з нашої бригади. Я не можу посилати своїх людей під кулі, аби відправити додому шматок тіла танкіста, з яким ви навіть не знайомі. Які думки будуть?

Професор, високий, худий і сутулий, встав, прокашлявся, зняв окуляри, навіщось протер їх брудною ганчіркою зі столу і сказав:

— Танкіст ішов нам на підмогу, знаємо ми його чи ні. І взагалі, я б, хоч і мертвий, не хотів би так по шматках лежати на злітці, поки собаки не порвуть. Я завтра за ним піду.

— Треба знайти скриню від набоїв, дерев’яну. Я їх багато на злітці бачив. Упакувати, прикрутити до броні — і