Джоджо Мойєс - До зустрічі з тобою

здавалася жалюгідною, примостившись там зі своїми канапками, але мене це не хвилювало. Я не здужала провести ввесь день у тому будинку.

Пополудні ставила якийсь фільм — Вілл був членом DVD-клубу, і нові фільми надходили поштою щодень, однак він ніколи не пропонував мені переглянути фільм разом із ним, тому я, як звичайно, сиділа на кухні або в кімнаті для гостей. Перегодом почала приносити книжки та журнали, однак почувалась винуватою, бо практично не працювала й тому ніколи не могла зосередитись на читаному. Подеколи наприкінці дня заглядала місіс Трейнор, хоча вона зі мною ніколи багато не говорила, просто перепитувала, чи все гаразд, і, здавалося, єдиною прийнятною відповіддю на це мало бути «так».

Вона запитувала Вілла, чи потрібно йому щось, інколи пропонувала назавтра прогулянку чи зустріч із другом, який розпитував за нього, хоч Вілл майже завжди відповідав зневажливо або й геть грубо. Складалося враження, це завдавало їй болю. Вона перебирала пальцями золотий ланцюжок і знову зникала.

Його батько, гладкий, з вигляду лагідний чоловік, зазвичай приходив, коли я вже йшла. Він був схожий на чоловіків у панамах, що спостерігають за грою в крикет. Він начебто керував справами замку, покинувши свою добре оплачувану роботу в місті, був неначе той добрий землевласник, що вряди-годи викопував картоплину, просто щоб не втратити навички. Щовечора рівно о п’ятій він закінчував роботу й сідав із Віллом дивитися телевізор. Інколи, покидаючи будинок, я чула, як він коментує новини.

Протягом перших двох тижнів я ретельно вивчала Вілла Трейнора. Здавалося, він намагався взагалі не бути схожим на того чоловіка, яким був колись. Його світло-каштанове волосся утворювало безладну копицю, а щелепа заросла щетиною. Його сірі очі були окреслені чи то виснаженням, чи то наслідками постійного фізичного дискомфорту (Натан сказав, що він рідко почувається добре). Вони мали порожній погляд очужілої людини, яка відхилилась од світу. Це було схоже на своєрідний захисний механізм, — очевидьки, іншого способу пристосуватися до теперішнього свого життя, як удавати, що все це відбувається не з ним, він не бачив.

Мені хотілося пожаліти його. Справді. У ті моменти, коли я бачила, як Вілл видивляється у вікно, він здавався мені найсумнішою людиною з тих, кого я знала. Але з плином часу я збагнула, що в такому стані він не тільки через те, що застряг у цьому візку й втратив фізичну свободу, а й через цілу купу принижень і проблем зі здоров’ям, ризиків і нездужань, які ніколи не закінчуються. Я вирішила, що, бувши Віллом, теж, мабуть, була б у добрячій зажурі.

Але ж Господи-світе, як гидко він поводився зі мною. Він знаходив ущипливу відповідь на будь-які мої слова. Коли я питала, чи тепло йому, Вілл відрубував, що цілком спроможний повідомити мене, якщо йому знадобиться ще одна ковдра. Коли я питала, чи не надто гучно гуде пилосмок — я не хотіла переривати його фільм, він запитував у відповідь мене, чи я ще не винайшла спосіб пилосмочити безшумно. А коли я годувала його, він скаржився, що їжа дуже гаряча або дуже холодна, або що я тримаю виделку біля рота тоді, коли він ще не ковтнув попереднє. Вілл умів так вивернути майже все, що я казала чи робила, що я почувалася дурепою.

За ті перші два тижні я навчилася робити байдужу міну, просто повертатися й зникати в іншій кімнаті та говорити з ним якнайменше. Я стала нена`видіти його, і, впевнена, він це знав.

Як виявилося, сумувати за своєю старою роботою можна ще більше, ніж колись. Я сумувала за Френком, за тим, як радо він вітав мене щоранку. Сумувала за клієнтами, їхнім товариством і неквапливими балачками, що наростали та стихали біля мене, як хвилі лагідного моря. У цьому ж будинку, красивому та багатому, завсігди панувала, неначе в морзі, непорушна, мертва тиша. «Шість місяців, — повторювала я про себе, коли ставало особливо нестерпно. — Шість місяців».

А потім, того четверга, саме коли я змішувала Віллів висококалорійний напій, який він приймав ізранку, в залі почулися незнайомі голоси. Я завмерла, тримаючи виделку в руці. Окрім місіс Трейнор, чути було молодий жіночий голос, із правильною мовою, та чоловічий.

У дверях кухні з’явилася місіс Трейнор, і я спробувала здаватись заклопотаною, швидко збиваючи рідину в склянці.

— Співвідношення води й молока 60 до 40? — запитала вона, вдивляючись у напій.

— Так. Полуничний.

— Віллові друзі прийшли навідати його. Було б краще, якби ви…

— У мене тут багато справ, — відказала я (а про себе зраділа, що на якусь годину звільнюсь од його товариства) і закрутила кришечку на склянці.

— Принести вашим гостям чай або каву?

Вона майже здивувалась.

— Так. Це було б дуже люб’язно. Каву. Думаю, я…

Місіс Трейнор здавалася ще напруженішою, ніж звичайно, очі металися в бік коридору, звідки долинав низький гул голосів. Я здогадалася, що навідують Вілла не часто.

— Думаю… я залишу їх самих. — Вона виглянула в коридор, було видно, що думки її літали десь далеко. — Руперт. Це Руперт, його давній друг з роботи, — промовила вона, раптом повертаючись до мене. Я відчула, що місіс Трейнор мала щось важливе, чим хотіла з кимось поділитися. — І Алісія. Вони були… дуже близькі… певний час. Було б добре чаю. Дякую вам, міс Кларк.

Повагавшись якусь мить, я відчинила двері, обіпершись на них стегном так, щоб не перехилити тацю в руках.

— Місіс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, — сказала я й поставила тацю на низького столика. Помістивши Віллову склянку в утримувач стільця та повернувши соломинку так, щоб він, лише порухавши головою, дістав її, я крадькома глянула на його гостей.

Насамперед я помітила жінку. Довгонога білявка зі шкірою кольору карамелі, вона належала до тих жінок, які змушували мене задуматися, чи й справді всі люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час від часу я бачила таких жінок. Як звичайно, вони піднімались, підплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали їхні кришталево чисті розкуті голоси: «Гаррі, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобі макіято?» Це, поза сумнівом, була жінка-макіято. Вона пахла грошима, впевненістю та життям зі сторінок глянсового журналу.

Тоді я подивилась на неї уважніше й, стрепенувшись, зрозуміла: це жінка з лижної світлини Вілла, й почувається вона якось незручно.

Білявка чоломкнула Вілла в щоку й відступила на крок назад, ніяково усміхаючись. На ній була брунатна жилетка зі стриженого смушка (у