uriev - Шість оповідань, uriev

*
 Годують тут огидно.
 Неземний спокій і наївна ейфорія тривають недовго. Лікар, як і попереджав, змінює лікування. Але коли не надто обдовбаний препаратами — у голові починає прояснюватися. Помалу згадуєш себе.
 Трохи протверезівши, швидко переймаєшся до всього відразою. Виникають резонні питання — якого дідька я тут роблю? Яким хибним вітром занесло в цю чарівну країну? От дурень, ні щоб одразу вийти у вікно...
 А від одного тільки вигляду місцевої їжі взагалі тягне блювати.
 Сніданок — молочна кашка або розляпана запіканка. В обід можуть повторно сипонути згірклої вівсянки або піднести каламутну бурду, гордо іменовану супом. Кілька разів на тиждень дають борщ, що більше нагадує нажористі помиї. На вечерю — картопляне пюре з грудочками, розварені макарошки або недосолена гречка.
 М'ясом фріків не балують — зазвичай підсовують припущену рибу, абсолютно прісну. Фосфор, звісно, корисний для мозку, але на оточуючих ця обставина чомусь ніяк не позначається.
 Замість чаю — злегка підцукрована коричнювата водичка. Зрідка до чаю дають бутерброди з блідою, ймовірно від сорому, ковбасою, схожою на «Докторську», і бляклими жувальними пластинками, які зовні нагадують сир.
 Нічого дивного, що багато хто вічно хрумкає по кутках, чимось нишком підкріплюється.
 Про кого турбуються родичі, тим постійно підвозять смаколиків. Решта, розгулюючи коридором, заглядають поперемінно в кожну палату і, спіймавши жуючих на гарячому, випрошують подачки.
 Слава Богу, хоч цигарки видають усім охочим, в достатній кількості. Навіть не уявляю, яким кошмаром обернулося б загальне нікотинове голодування.
*

 Публіка в нашому крилі різношерста, але, як з'ясувалося, в основному бувала.
 Деякі хворі тут взагалі практично оселилися. Їх одного разу привезли рідні, а потім «забули» забрати. Психічно вони більш-менш здорові, проте потребують додаткового догляду через ту чи іншу інвалідність.
 Другі, вкрай похмурі на вигляд громадяни, повертаються періодично, щоб трохи відпочити від зовнішнього світу під впливом потужних антидепресантів. У цих, зазвичай, усе своє. Їдальню вони відвідують лише остільки-оскільки.
 Третім тут просто тепліше і затишніше, ніж на вулиці. Тим паче зима ще метушиться, ніяк не вгамується — можна з необережності околіти у брудному підворітті.
 На їхніх обличчях теж відображені певні відхилення — але тут радше наслідки незв'язного життя. У тепличних обставинах багато негативних рис, ймовірно, могли б поступово зійти нанівець. Однак взятися сприятливим умовам нізвідки, а самі знедолені настільки опустилися, що навіть не уявляють, ніби може бути по-іншому.
 Безпритульні складають кістяк найнастирливіших канюк.
 З іншого боку, новеньких теж чимало.
 Здебільшого люди у віці, обтяжені всілякими ношами, побиті життям. З тих, що тягнули лямку доки було сил, але одного разу внутрішній ресурс вичерпався. Надірвалися. У хвилини просвітлення — цілком розумні співрозмовники. Іноді заслухаєшся і дивуєшся — бувають же такі освічені, добрі люди.
 Але коли на них «находить» — настає повний морок. Уся освіченість і доброта вмить випаровується — назовні вилазить щось страшне, ніби всередині, вичікуючи нагоди, сидів «чужий».
 Є також жменька досить молодих «потраплянців» на кшталт мене, із роздратованими нервами. Як стверджує знайома по першому дню добродушна медсестра — просто надмірно вразливі від природи щиглики. Нічого страшного, всіх підлікуємо і зміцнілими випустимо у світ. Ще політають.
 Крім того, є ніжне створіння, що зустрілося мені в коридорі. Помітно виділяється на загальному тлі. Відгукується на ім'я Кирило. Хоча крім медсестер ніхто так не звертається. Проживає в палаті з двома ослабленими сусідами, фізично не здатними розпускати будь-які чутки.
 Пацієнти базікають різне. Ніби в паспорті прописано — Кіра. Ніби закинута сюди безсердечними батьками. Можливо, прокляте богом дитя морганатичного шлюбу. Усіма рідними залишена й забута.
 Суцільні вигадки. Звідки «клінічним» знати?
 Тим паче історії різняться. За іншою версією, ніяких батьків давно немає серед живих, натомість є зла бабуся, яка мріяла виховати спадкоємця багатого роду...
 Далі переповідати балаканину сенсу немає — історія з бабусею, позичена, вочевидь, з якогось турецького серіалу, швидко перестає налізати на голову. Слухаєш оповідача з однією думкою — от що ти ліпиш, яка до біса бабуся?
 Але ознайомитися з різними версіями все одно цікаво, тому що... ну, хочеться ж докопатися до істини.
 Мужики, з тих, що при пам'яті, дивляться на це явище дивним поглядом, але ставляться по-батьківськи. Десь навіть дбайливо. У них теж чомусь язик не повертається називати милягу хлоп'ячим ім'ям. Тож для зручності кличуть — Кіря. Назвисько прив'язалося — звучить м'яко, здається підходящим.
 Утім, основна маса хворих до всіх цих проблем байдужа. Там інша маячня в головах.
 Іноді перетинаємося з Кірею поглядами — то в коридорі, то в їдальні.
 Спортивки, футболка, щільні шкарпетки без капців... стрижка під хлопчика. Але на вигляд усе одно дівчисько-дівчиськом, років десь дев'ятнадцяти, може трохи старше. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою навіть близько не пацанка, якими бувають деякі дівчата. Поводиться іноді занадто боязко, якщо сусідам треба переодягнутися — поспішить вийти з кімнати, за дверцятами постоїть.
Ну, що за хлопець, справді?!
 Невідповідність занадто явна, тому тривожить, ніяк не бажає вкластися в голові. Гаразд, кого я обманюю? Попросту хвилюють ці ніжні дівочі риси.
 А медсестри з Кірі очей не спускають, тримають у їжакових рукавицях. Немов чогось побоюються...
 Але за всім не встежиш.

*

 Після того, як лікар підкоригував терапію, мене перевели в іншу палату. Нас тут четверо — кандидати на одужання.
 Сусіди — мужички років сорока-п'ятдесяти. Частенько ведуть між собою неспішні, але, на щастя, цілком розумні й не надто настирливі бесіди.
 Один, судячи з обізнаності, тут уже не вперше. Можна сказати «бувалий». Другий помітно простакуватий, недалекий. Про себе називаю його «бовдур». Третій більше мовчить, хіба що іноді неохоче підтакує співрозмовникам. Виходить – «мовчун».
 Останній викликає найбільшу прихильність. Я й сам за натурою такий — у порожні розмови вступаю рідко, від суперечок зазвичай тримаюся осторонь.
 Хай там як — на новому місці набагато спокійніше. Ніби не в жовтому будинку лежиш, а відходите разом із дядьками після апендициту.
 Кожен має невеликий особистий простір — тумбочку, шафку. У «бувалого» є навіть чайник. Товаришам по палаті дозволяє користуватися, але я все одно ходжу за окропом у приймальню.
 А в мене дійсно з'явився незабаром і чай, і цукор. Тільки не родичі привезли — сам роздобув.
 Тим, хто свідоміший, у гарну погоду дозволяють удень трохи погуляти парком, що оточує лікарню. Головне вчасно повернутися, бо іншим разом не випустять.
 На вулиці добре. Відчувається подих весни. Взагалі приємно трохи побути на свіжому повітрі, відпочити від затхлих покоїв і усюдисущих хворих.
 Прогулюєшся неспішно, вивчаєш обстановку — лікувальних корпусів багато. Одноманітні малоповерхівки та однакові доріжки утворюють невеликий лабіринт.