uriev - Шість оповідань, uriev

*
— І правильно зробили, — похвалив лікар, підтягуючи до себе ручку і порожній бланк. — Самолікування тут не врятує. Потрібна медикаментозна протидія. Застосуємо для початку загальну терапію, подивимося на результати, потім підкоригуємо.
 — В якому сенсі — подивимося?
 — Різні препарати, — пояснив він, уловивши мій переляк, — по-різному впливають на конкретних людей. Перші дні випробуємо основні методи, а потім сконцентруємося на тих, що краще підходять саме вам.
 — Тобто це виліковне? — слова коновала вселяють оптимізм.

Може справді є шанс, і я тут не назавжди застряг?
 — Звичайно, — не відриваючись від писанини відізвався той. — А ви що собі подумали? Ми обов'язково поставимо вас на ноги.
 — Тоді добре. Але як довго все це може тривати?
 Лікар відклав ручку, подивився на мене пильним поглядом.
 — Комусь потрібно більше часу, хтось справляється швидше. Скільки ви в сутінковий стан занурювалися, приблизно стільки часу потрібно, щоб вас із нього витягнути. Почнемо процедури, поспостерігаємо за прогресом. Але навіть коли прийдете до тями, знадобиться багато самостійної роботи. Повернення в суспільство...
 Питання майбутньої соціалізації поки що не дуже турбувало. Бентежила інша проблема:
 — Це буде щось коштувати? У мене малувато грошей.
 — Не переживайте. Допомога безплатна, — прояснив ескулап, — наша сфера під опікою держави. Але рано чи пізно будуть потрібні ліки, досить коштовні. Їх доведеться купувати, ймовірно, тривалий час. Тож якесь джерело доходу не завадить.

— Зрозуміло.
— Якщо є родичі...
— Не хотілося б їх вплутувати. Поки можливо.

— Тоді доведеться брати долю у власні руки. Чим швидше, тим краще.
 Він призначив лікування. На цьому прийом і завершився.

2

 По закінченню огляду — процедури, потім обід. Далі — тиха година.
 До вечора утворюється море вільного часу. Пацієнти зазвичай валяються в ліжках, які вранці навіщось старанно застеляли, або знічев'я блукають коридором.
 Десятки людей бродять по колу, нагадуючи привидів. Хтось мовчки, хтось бурмоче собі щось під ніс або голосно розмовляє з невидимим співрозмовником. Хто просто пускає слину.
 Виглядає абсурдно і сюрреалістично. Але через кілька днів мимоволі вливаєшся до їхніх лав. Просто від нудьги.
 Серед хворих раз по раз трапляються дикі ексцеси. Деякі починають раптово кричати, проявляючи невдоволення на рівному місці, крити матом медсестер, які намагаються їх заспокоїти, встрягати в бійки з медбратами.
 Тих, хто занадто розійшовся, прив'язують до ліжка, дають заспокійливе. У разі частих проявів агресії — підвищують дози ліків. Відчайдушних переводять в інший відділ, де порядки суворіші.
 Мені найбільше дошкуляють балакучі, які несуть повну ахінею. Ці не тільки не затикаються під впливом медикаментів, але здається навпаки розпалюються. Причому нісенітниця стає ще більш жовчною і незв'язною.
 Чимось нагадують тих людей з волі, які намагаються нахабно виділитися з натовпу, не гребуючи зайвий раз переступити через ближнього. Кричать про себе на кожному розі, не звертаючи уваги на почуття оточуючих. Подібна самовпевненість діє на нерви. Той випадок, коли розпинаються вони, а соромно чомусь тобі.
 Не знаю, карма чи покарання, але саме серед таких особистостей довелося провести перші дні.
 На щастя, на допомогу приходять процедури. Прописані лікарем сильнодіючі препарати та уколи, що дають приголомшливий ефект.
 Терпіти не можу ін'єкції, навіть боюся їх — але ці варті того. Тим паче медсестри досвідчені — болю майже не відчуваєш. Зате відчуття після них...
 Не встигає рідина потрапити під шкіру, як від місця впорскування по венах одразу розтікається полум'я.
 Вогонь — давній соратник. На кухні постійно доводилося мати з ним справу. Розпалювати піч, підтримувати горіння в топці. Підгодовувати дровами або дотримуватися порціону. Правду кажучи, взаємодія з ним — найкраща частина роботи.
 Якби ще не потрібно було пахати на знос і платили гідно...
 Завдяки уколам вогонь тепер проникає всередину, поступово охоплюючи все тіло. Не пекельний, що спалює вщент, а помірний — пече, але шкоди не завдає. Навпаки, очищає свідомість і тіло. Припікає душевні рани зсередини.
 Поступово пожежа в грудях загасає. Тепло випаровується, залишає організм.
 Тебе немов огортає серпанком. Не задушливим, а легким. Створюється затишна оболонка, що віддаляє свідомість від навколишнього кошмару.
 Тіло стає невагомим, звуки затихають — раптом опиняєшся наодинці з найголовнішим у тобі. Зазвичай схованим під купою спотворень та наносного «одягу». І в цю мить приємного єднання із собою — провалюєшся в безпам'ятство. Немов пробку висмикують із ванни і залишки свідомості вмить уносяться разом із залишками води в чорний стік.
 Вранці прокидаєшся, ніби заново народився на світ. Стан безтурботний — не відчуваєш жодних неприємних відчуттів. Не переживаєш, як раніше, наслідки втомливих сновидінь.
 Клац! І ніби заново виплеснувся з утроби. Тільки одразу дорослим, уже добре ознайомленим із мінливостями долі та іншою повсякденною мішурою.
 Спокійно встаєш, застеляєш ліжко. Смиренно відповідаєш на запитання лікарів. Приємно передчуваючи продовження процедур.
 Медичка, отримавши лікарське благословення, пригощає жменькою таблеток. Кругленьких, довгастих... різних. З вдячністю приймаєш «нагороду» за правильні відповіді.
 Транквілізатори обдаровують новими враженнями.
 Тебе охоплює ейфорія. Навколишній світ такий яскравий і прекрасний! Якщо розібратися, в палаті не так уже й погано. Жити можна. Люди навколо, звісно, трохи дивні, але, чесно кажучи, доволі милі. Хіба вже обід? Дивно... адже тільки-но запрошували снідати. Невже знову молочка? Чудово! Кличте швидше шеф-кухаря сюди — поспішаю потиснути руку майстру. Все настільки смачно. Мм.
 Два-три дні пролітає в солодкому сп'янінні, затьмареному короткими періодами похмілля. Лікарі спочатку так накачують препаратами, що забуваєш практично про все, тим більше про якісь там несуттєві тривоги.