Мая Паш - Танець МІж СвІтами, Мая Паш

Розділ 7.  Танцюючі тіні.

 

Ніч була дивно мовчазною.

Софія ступала босими ногами по холодній підлозі, вслухаючись у глибоку тишу, що огортала маєток. Кожен її крок, хоч і м'який, лунав у темряві, як порушення давнього, невидимого спокою. Тяжкі портьєри на вікнах повільно колихалися від легкого нічного вітру, їхні складки виглядали живими, немов невидимі присутні, що уважно спостерігають за нею. Тіні, що тікали від свічок, грали на стінах, утворюючи дивовижні візерунки, які немов намагалися читати її думки, змушуючи серце битися в швидшому ритмі.

В її грудях жило відчуття, що хтось невидимий покликав її. Ледь помітний поштовх, що вів її без слів, без запитань.

Аромат жасмину був настільки насиченим, що здавалось, він проникає глибоко в її тіло, нагадуючи про щось давнє, давно забуте, та все ж таке близьке.

Тим часом у голові заговорив шепіт.

— Прийди до мене...

Вона різко вдихнула, відчуваючи, як холодний подих неначе торкнувся її шиї.

Очі, мов під впливом невидимого закляття, подивилися в темряву вікна.

Сад, окутаний туманом, виглядав застигаючим у часі, немов сам час призупинився тут. Але серед цієї густої темряви, у середині її розмитого обрію, вона побачила його.

Старий сонячний годинник, схований під товстим шаром плюща.

Він стояв там, немов невидиме нагадування про те, що чекає її, нагадування про щось дуже важливе.

Софія відчула, як у її серці зароджується невідворотне бажання. Вона відчула, що тепер уже не може залишити це місце. Їй треба було йти туди.

Трава під ногами була крижаною, вологою та густою, ніби затаєний подих ночі. Кожен крок залишав на ній слід, але він швидко зникав, поглинаючись примарною прохолодою. Вологий туман клубочився низько, обвиваючи щиколотки, ніби холодні пальці привидів, і розливався довкола м’яким, майже невагомим серпанком.

У самому серці дикого, забутого саду височів годинник — похмурий і величний, мов древній вівтар, покинутий богами. Його кам’яна поверхня була вкритою глибокими тріщинами, немов час не лише пройшов повз, а й залишив на ньому свої шрами. Незрозумілі символи, вирізьблені по краях, мерехтіли слабким сріблястим сяйвом, нагадуючи зорі, які згасали під тиском ночі.

Софія відчувала, як серце калатає в грудях, мов загнаний птах, що марно шукає вихід. Холодне повітря пекло легені, але вона не могла відвести погляду від загадкового годинника.

Доторкнися.

Голос у її голові звучав настирливо, розливався луною, наче відлуння далекого дзвону. Спершу тихий шепіт, тепер він став гучнішим, владним, ніби вимагав її покори.

Вона простягнула руку, кінчики пальців здригалися від холоду й тривоги. Як тільки її шкіра торкнулася потрісканого каменю, світ навколо змінився.

Повітря задзвеніло, ніби хтось розірвав невидиму завісу між світами. Земля під ногами здригнулася, легкий поштовх пішов углиб, мов бищаський стогін із надр. Годинник, який мав залишатися нерухомим і вічним, раптом зловісно скрипнув і почав повільно обертатися у зворотному напрямку.

Місячне світло, яке щойно срібною ковдрою покривало все навколо, згасло, залишивши світ у густій, задушливій темряві. Туман, який досі ліниво стелився низом, зірвався у вихор, закрутився шаленими спіралями й охопив її, холодним дотиком проникаючи під шкіру.

Софія ще встигла відчути, як її тіло втрачає вагу, а серце завмирає від жаху. Світ розпадався на шматки, і, перш ніж вона встигла крикнути, темрява поглинула її цілком.

Коли вона розплющила очі, то почула музику. Тепле, мерехтливе світло свічок лилося на мармурову підлогу, а в повітрі пливли ніжні звуки скрипки — меланхолійні, тягучі, ніби сам час уповільнив свій хід.

Навколо неї вирувала розкіш — бал у всій своїй величі. Жінки в пишних сукнях кружляли у вальсі, чоловіки у вишуканих фраках схилялися в глибоких поклонах. Але вона стояла в центрі, нерухома, мов тінь, що випадково опинилася на чужому світі.

На ній була сукня іншої епохи — атласна, з тонким мереживом, що ніби павутинням обплітало її плечі. Її руки були затягнуті в довгі рукавички, а на шиї мерехтів золотий підвісок, важкий і теплий, як спогад.

Вона була там на Балу Чорних Зір.

Груди здіймалися від важкого, збитого дихання. Паніка розливалася хвилею під шкірою. Вона хотіла крикнути, втекти, але музика — таємнича, майже зачарована — затягувала її у вальс, ніби невидимі нитки смикали її за руки й ноги.

І тоді вона побачила його.

Даміана.

Він стояв біля високого, позолоченого дзеркала, ніби сам був частиною його відображення. Його темне волосся падало на лоб, а очі — глибокі, тривожні — дивилися прямо на неї. В них читалося щось більше, ніж здивування. Очікування. Попередження.

— Катаріно… — його голос був тихий, але вона почула кожну літеру, наче він промовив її ім’я в саму душу.

Софія здригнулася.

Вона хотіла відповісти, але саме в цю мить важкі двері розчахнулися, і музика обірвалася. Тиша накрила залу, як покривало.

Чоловік у темному фраку зробив крок уперед. Його постать випромінювала загрозу — холодну й невідворотну.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍