Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Далі він впав у калюжу своєї крові й спробував залізти до внутрішньої кишені та руки його не слухалися:

– Килино, ану подивись: що з моїм телефоном? От гади, розбили! Давай, миттю набирай на своєму 063-... – шепелявив кривавим ротом Лаврін.

А як почув голос Леоніда, щосили скрикнув:

– Синку, вони до тебе їдуть! Їх четверо й один поранений. Приготуйся битись, але спочатку зателефонуй своїм... Допомогти не зможу та я живий.

Розділ 17

В дитинстві та юності Леонід був веселим і щирим хлопцем. Любив погортати комікси й ремонтувати старий мотоцикл. А як починав розповідати байки, то дівчата за ним ходили купами. Він ще ріс та вже сформувався, як привабливий чоловік, хоч ніколи цим не задавався. У нього були дивовижні очі: частіше карі та раптом вони ставали жовтими, а від зміни настрою взагалі набували кольору весняної трави...

Але в п’ятнадцять до життя веселуна прийшла страшна біда. Батько, з яким Леонід був схожий мов дві краплі води, на будові, зірвався з поверху на арматуру... Після його смерті мама прожила лише двадцять чотири дні. Сороковини по татові відзначали вже без неї.

Льонька не плакав на людях. Він наче зник. Перестав бути собою, пішов всередину й повертатися звідти не хотів. Мамин брат, дядько Лаврін, дуже любив небожа і прийняв його за сина. Хлопець давно водив старе авто й узаконивши знання, почав працювати в таксі.

Там і познайомився з майбутньою нареченою. Їх роман запалав, як сухе дерево від грози, а потім на Українську землю прийшов ворог. Льоньку мобілізували, навчили стрільби й рукопашному бою. В окопах він знайшов собі вірних незламних друзів, що йшли в бій не за гроші, а за Батьківщину.

Його поранення було важким. Спочатку лікарі думали, що воїн житиме калікою. Руки, ноги залишилися на місці, але реабілітологам знадобилося багато часу, щоб Леонід згадав своє ім’я й минуле. А за той час його шустра наречена вийшла заміж за сусіда зі свого дому, в місті. Більше вони не бачилися.

Так і повернувся змужнілий, але непридатний до участі в бойових діях Леонід Гай у дядькові краї та почав працювати неподалік, у сервісному центрі, механіком. Від серйозних стосунків відрікся, тільки куди подінеш тих надокучливих дівчат? І поступово красень здружився з нічними метеликами, що пурхали вздовж траси та отримав від них заслужений титул Баранівського мачо.

Саме плануючи провести з двома представницями найдавнішої професії бурхливу ніч, він і побачив на узбіччі мене - понівечену й голу. Разом з добрим дядьком вони зголосилися допомогти незнайомці, але накликали на свої голови таку біду, котра й не снилася.

Ось і тепер до дверей сервісного центру під’їхав темний позашляховик, що не віщував мирним механікам нічого доброго. Чотири бугаї, один нахабніший за іншого, відкрили обидві стулки воріт, впевнено зайшли й так само дружно причинили їх за собою.

В руках одного з них була битка, в іншого металевий ланцюг, а ще двоє робили грізний вигляд та вимахували зброєю. Зміна в ангарі сьогодні була неповною і тому для одного з баньдюків пари не знайшлося. Та механіки з траси - люди прості й мають навички проганяти непроханих.

– Гей, ви чого сюди такі припхалися? Загубилися в часі? Дев’яності як вийдете - за рогом! – пожартував Санчо і взявся за монтувалку.

Але з гумором у шісток Дракули було геть погано й тому знервований Лукавий знову почав вихвалятися пістолетом. Тоді дядько Павло мовчки дістав з-під кузова старого самосвала дробовик і спокійно звернувся до неврівноваженого:

– Хочеш помірятися розміром чи швидкістю? Може підете без дірок у заду? Хлопці, це боляче!

У відповідь від Чмиря почувся відбірний довгий мат і він кинувся чомусь саме на Леоніда. Дикун виріс на голову нижчим за Гая й від одного удару, з підставою, полетів на бетонну підлогу. Він загальмував біля стіни, але войовниче зірвався на ноги.

Інший злидень вирішив розім’ятися з ланцюгом та Санчо вправно накрутив його на монтувалку, а коли бандит опинився поруч - так зацідив під дих, що Лукавий забув про пістолет і почав задихатися.

– Дихай-дихай, тварюко, бо я тільки розігріваюся, – продовжував свої жарти Сашко й тепер заїхав дурноголовому в щелепу. Ця процедура виявилася теж доволі болісною.

– Санчо, позаду! – скрикнув Леонід і в стрибку з усієї сили вдарив нападника складеними в замок руками по головешці, але той встояв, а над головою у Гая просвистіла битка.

Більш-менш адекватний Чудило зрозумів, що вони програють і спробував націлитися на вдалу й велику мішень - Леоніда. Тоді дядько Павло приклав дробовик до плеча й вистрелив. Поранений завив і впав на підлогу...

Тепер треба було щось робити з горилою, яка розмахувала биткою. Санчо підморгнув Леоніду й вони з двох боків вчепилися в тупого велетня. Та він відкинув їх, наче цуценят і продовжував фехтувати палицею на всі боки.

– Дядю Пашо, давай! Бо цього бугая руками не взяти, – скомандував Олександр і раптом почув за дверима гальмівний вереск. – А це ще хто? Підмога чи що?

– Підмога! Тільки наша, – в процесі махача з надокучливим і вертлявим Чмирем посміхнувся Гай. А Санчо допоміг Лукавому вирівняти дихання, викинув у куток його пістолет та продовжував «лікувати» бандитові зуби.

Не встиг дядя Паша втихомирити того Конана, як двері широко прочинилися й на порозі, в балаклавах і військовій формі без будь-яких відзнак, з'явилися шість чоловіків, з професійно націленою в ангар зброєю.

Це були побратими, яких викликав Леонід та вони зрозуміли, що запізнилися. Гарячі хлопці з Кільцевої вже самі майже закінчили обробляти шісток Дракули. Залишалося лише покласти це стадо рядком на бетонну плиту та, виключно у виховних цілях, ще трішки натовкти їм боки.

Скоро воїни добра почули гучне завивання поліційних сирен й миттю відклали зброю до сховку під кузовом. Відставники приїхали сюди на улюбленому старенькому бусику Фольксваген. Він багато чого вже бачив у своєму довгому житті, а тепер допомагав військовим пенсіонерам пересуватися містом.

– Хто бив мого дядька? – спокійно запитав Леонід і побачив косий погляд зрадника, спрямований на Чмиря й Лукавого.

– Чомусь я не здивований, – сказав доброзичливий мачо, взяв битку та з розгону вдарив кожного по ребрах. Ті заволали від болю, а Леонід кинув дерев'яшку на підлогу й обтрусив руки. – Ось тепер порядок. І чому ви, дурні, так неуважно падали?

У цей момент повторилася сцена з військовими, тільки до ангара заскочили поліціянти. Та відставники спокійно поскладали руки за головою. Прозвучало багатоголосе:

– Лежати! Стояти! Кидати зброю... – аж доки не зайшов старший групи та з посмішкою сказав:

– Відставити! Тут уже здається все зроблено. Хлопці, як ви встигаєте поперед нас?

– Таке життя, капітане. Місто кишить тарганами. Вам самим тяжко, ось ми й допомагаємо підчищати. До себе повезете, чи можемо бути вільні? – тихо промовив високий сивий чоловік, що напевно мав вище звання.

– Вогнепальні є? – глянув на акуратний рядок бандитів поліціянт.

– Ні, звідки? Те, що в них було - ми он там поскладали. Один, правда, дуже своєю пукалкою вихвалявся, то дядьо Паша з дробовика його трішки дістав. Так він у нас для захисту власності. І дозвіл є. Показати? – пояснив Леонід.

– Не треба. Завтра у відділення привезете копію й напишете пояснення. Сержанте! Пакуй цих недороблених каскадерів по машинах. Та чого ти виєш, паскудо? Сам же до людей вломився. Тепер ще лікувати вас коштом держави. Заберіть їх з-перед очей! До скорої зустрічі, панове! – козирнув капітан і задоволено пішов з ангара.