Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

На якусь мить він завмер, а потім схилився й оповив мої губи таким солодким поцілунком, якого я в житті не уявляла та й від нього не очікувала. Здавалося, світ закрутився навколо нас і справді полетів кудись у космос.

Один гидкий збоченець нещодавно обіцяв мені показати всі барви всесвіту, але він про них точно нічогісінько не знав. А ми стояли, не торкаючись одне одного руками, й переливалися блаженними вустами так, немов чекали на це диво всі попередні життя на землі.

Я не витримала й попестила його сиві скроні руками. А Він навіть не дихав і розумів, що випадково відкрив для НАС обох нову, неймовірно прекрасну сторінку.

Розділ 16

Вранішнє сонечко гралося за вікном службового авто. Депутат Корецький їхав на роботу, як почув з кишені тихе дзижчання. Він дістав телефон і їдко посміхнувся. В його лаконічних списках контактів цей абонент був записаний просто: «румун».

– Якщо гора не йде... – не закінчив прислів’я він та відповів: – Алло, хто це?

– Ой, не викаблучуйтеся, депутате! Мабуть, вже всі мої номери на прослуховування поставив. Мене звати Ласло Фінч. Але ж у твоєму апараті я й досі читаюся, як румун? Хіба не так? – зухвало промовляв кожне слово Фінч.

– А, це той що цікавиться дівчатами лише, як стравою на обід? Де моя дружина, придурку? – наразі ніяк не виходило з дипломатією у Корецького.

– Колишня, якщо бути точним. Ти ж сам її на повію проміняв, то чого від мене хочеш? Я Риту на бал запросив, маскарадний костюм подарував, потанцювали ми з нею. Дуже гарна була в тебе жінка, але ж ти добровільно її позбувся... І я в цьому геть невинний! – відверто знущався Дракула.

– Повторюю запитання для особливо тупих: де Рита? – пропустив брудні звинувачення Казимир.

– До речі, мене це також цікавить. Адже твої холуї проходу не дають моїм справам. Зустрітися б, перетерти, що й до чого, – мирно запропонував Фінч.

– Бачу, ти геть з глузду з’їхав зі своїми кровожерливими забавами. Це ти мені наразі стрілку забиваєш? Прокинься, румуне, а ще краще проспись! Я тебе разом з твоїм бутафорським замком можу стерти з лиця землі за одну ніч, ніхто й не згадає. І кажани твої розлетяться в різні боки, як тільки печеним запахне. Ти мене зрозумів? – натякав на свою нинішню могутність Корецький.

– А ти впевнений, що в мене дах нижчий? Я не проти, давай поміряємося. Тільки ж коли пани чубляться, то у холопів чуби тріщать. Пам’ятаєш, зарозумілий? Звісно тобі чужої крові не шкода. А як десь випадково твою бабу зачепимо? – з цих слів Казимир зрозумів, що Фінч поняття не має: де я. Тому відповів:

– Безпредметна розмова й співрозмовник геть дурний. Я тобі наполегливо рекомендую: загнати своїх биків до стійла й не поводитися, наче школяр, у якого відібрали цукерку. Румуне, не ганьбись!

– Е, ні! Цукерка занадто вже солодка, щоб від неї без бою відмовлятися. Що ж, ти сам цього захотів. Тепер чекай на наслідки, державний паразите! – кинув трубку Фінч, а Корецький пошукав очима, щоб такого зламати? Але потім лише гиркнув, наче звір і почав настирливо складати пазли майбутніх подій.

А складалися вони для нормальних людей доволі невдало. Як тільки пани не домовилися про мир, виконавці миттю отримали наказ: бити й калічити.

Заледве дядько Лаврін почув від небожа, як той передав мене цілу й неушкоджену в руки Бджоляра, а до двору вже під’їхав чорний тонований Ленд Ровер. І чому бандюкам так подобаються громіздкі автомобілі? Мабуть, щоб підкреслювати свою важливість.

З нього вийшли Прут і Лукавий та в розвалочку попрямували до двору старого ветеринара.

– Батя, привіт! Ми оце дорогу шукали, а нам кажуть, що кращого за тебе провідника не знайти, – гидко посміхнувся Прут.

– Дорога отам, повз мій двір проходить. Нею їдь, хлопче! – обережно притримував за спиною вила мужній дід.

– Та ні, нам спочатку теличку в тебе забрати треба, а вже потім прямувати далі, – майже порівнявся з Лавріном бандит.

Тоді сміливий ветеринар зробив влучний рух і наштрикнув Прута на гострий тризуб. Той завив від болю і кров зацебеніла з нього на траву. Лукавий вихопив пістолет, але Прут добросовісно виконував накази господаря.

– Ні, не тут! – скрикнув він. – Бийте поки не скаже, а мені виклич швидку...

Лукавий пальнув у повітря та Лаврін лише посміхнувся й відповів:

– Стріляй, падло, адже все одно нічого не дізнаєшся!

На постріл до двору заскочили ще кілька биків і прив'язали Лавріна до турніка, на якому частенько тренувався небіж. Двоє поволокли Прута до авто, а Чмирь з Лукавим почали робити з ветеринара відбивну. Спочатку відважний чоловік вдавав, що йому байдуже до зламаних ребер, а потім відключився і кров розбризкувалася у всі боки.

Злочинець зрозумів, що тут вже нічого не доб'ється й побіг до машини.

– Ти його вбив? – тяжко дихаючи, запитав Прут з заднього сидіння. Між кровожерливих дикунів був один, котрий міг надати пораненому бригадиру хоч якусь першу допомогу. Адже кидати незакінчену справу й викликати швидку -було геть не на часі.

– Мабуть, ні. Ти ж наказав не залишати слідів кулями. Він все одно ні хріна не знає, інакше сказав би мені. Думаю, й так сконає старе бидло, – вихвалявся своїми бойовими знаннями бандит, але забув дурний про залишену посеред двору гільзу.

– То куди наразі? До молодшого чи в лікарню? – поцікавились у головного безмозкі виконавці.

А той ніяк не міг зрозуміти: як це він так дешево нарвався на вила старого й прохрипів:

– Дай мені заспокійливого. В бардачку є віскі, Чудило. А ти, Лукавий, їдь прямо на СТО. Я полежу, нічого мені не зробиться. Тепер точно треба у сопляка вибити: де дівка? Щоб мої рани не даремними були. Скільки у нас волин?

– П'ять здається  та автомат у багажнику лежить і кілька ріжків. А ще гранат штуки чотири буде... – вихвалявся «зброєносець» банди.

– От не дарма тебе Чудилом кличуть! Геть здурів? Ми посеред міста. Які на хрін гранати? Зайдете тихо, двері зачините й кулаками старанно попрацюєте. А як не казатиме, тоді поріж. Стріляти - то вже в останню чергу. Так пан наказав. Поїхали тихенько, воно ж мені болить, – читав лекцію з ведення бою, в межах міста, командир горил.

А до двору, де катували Лавріна тихо прослизнула сусідка. Вона все бачила й чула, але з'явилася лише тепер та перехрестила підвішеного.

– Чого ти хрестиш мене, як покійника, Килино? Візьми отам ніж та подай мені. Я сам це мотузяччя розріжу, – почула вона голос й аж підстрибнула.

– Так ти живий? А хто вони такі й чого хотіли? – зробила те, що попрохав її Лаврін.