Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

Це дійсно була правда. Коли його бики когось ловили (не тільки дівчат), а взагалі непокірних Фінчу, то за дурною традицією волокли на очі пану в сітці, якою зазвичай ловлять тварин. Скільки хворих живе навколо, а ми проходимо повз і не відчуваємо їх!

– Не веліть карати! Ми побували у її батьків. Але там втікачка не з’являлася.

– Тобто ви дикуни вже встигли відзначитися запиханням яєць хворого Мовчана в лещата, чи стару бабу затрахали до синців? – наразі красномовно демонстрував свої вишукані манери злий упир.

– Ні. Ви ж наказали слідкувати та поки фізично не чіпати. Ось ми й розв’язали довгі язики деяким веселим сусідкам. Там такі голодні баби, що Чмирь з Лукавим за кілька підходів дізналися про родину більше, ніж вона сама про себе знає.

– Так! Залиш ваші недоумкуваті підходи без моєї уваги. Я питаю про результат! – почувши про інтимні методи розвідки, пронизливо завищав імпотент Фінч.

– Результатом, на жаль, Ви будете дуже незадоволені, пане. Там були не лише ми. Я спочатку не зрозумів: про що хлопці ліплять. А як на власні очі побачив, то відразу впізнав пики людей Горця...

– Кого? А, депутат теж шукає колишню лялю. Ох і солодка ж баба потрапила до моїх рук цього разу! Добре, йди. Тільки без мого наказу в бій не вступати! Ти мене зрозумів? Краєчками ходіть. Взагалі-то треба стрілку забивати, – геть впав настрій у Дракули.

Через напівлегальний та неймовірно прибутковий бізнес йому страшенно не хотілося перетинатися з органами високої влади. Але бандитський гонор й осатаніла кров вже на повну вирували в його хворій голові.

Ще сходило раненьке червневе сонечко, а дядько Лаврін потривожив мої більш-менш врівноважені сни.

– Прокидайся, доню! Льончик відвезе тебе якомога далі від цього дурного місця.

– Куди? Навіщо? – ще не прокинулася наївна перукарка. Мені було так тепло й безпечно в цьому простенькому ліжку, що нікуди не хотілося.

– Дякую, що довіряєш, дитино. Але ж гидкі потвори вештаються десь зовсім поруч. І язикаті дівки вже розпатякали всім, що саме Гай підібрав тебе на узбіччі.

– ...О, Господи! Вони за мною прийшли? – перекосилося від жаху моє сонне обличчя.

– Ні, не бійся. Але думаю чекати треба скоро. Ось одягни. Тут тобі Льонька купив не бальні шати, але в таких зручніше дихається на світі. Одягайся, будь ласка, небіж уже в машині. Поїдете до нашого вірного друга. Там і поїси, щоб тут не баритися, – лагідно скомандував дядько Лаврін і вийшов.

Я швиденько вдяглася у джинси й футболку та зрозуміла, що молодий Гай дійсно талановитий бабник. Адже купив саме L-ку, мій точний розмір. Ну, так я не кістлява XS, але чомусь саме до мене лізуть всі ті ласі щодо жіночих принад чоловіки?

У дворі, за сараєм, стояла геть інша машина. Двигун стареньких Жигулів працював доволі гучно, а я вчепилася за шию старому ветеринару й захлипала:

– А як же Ви? Пане Лавріне, що буде з Вами? Вони ж дикуни. Поїхали з нами...

– Хм! Та ні. Дякую, доню. Якось негоже ховатися чоловікам на власній землі. З нами все буде добре. Їдь собі з Богом! – перехрестив мене дядько Лаврін, а я поцілувала його в колючу щоку, тяжко зітхнула й помахала на прощання рукою.

– Доброго ранку, спляча красуне! – приємно посміхнувся мені ще один неймовірно добрий і вродливий чоловік, що не мав ні замку, ні охоронців та намагався врятувати абсолютно незнайому йому жінку, що так безглуздо вплуталася в оскаженілий осиний рій.

– Привіт! Ти взагалі колись спиш чи тільки дурних дівчат весь час рятуєш? – сказала перше, що прийшло до голови, адже Леонід мав неперевершений, як для короткої ночі вигляд.

– На тому світі відіспимося вволю. З деяких часів я дуже ціную рух всього живого. Та й ніч у червні геть коротка, – ще лагідніше посміхнувся він й від того погляду всередині мене знову забриніло щось дивне.

– Льоню, а як же дядько? Я боюся за нього... – на диво ніжно промовила я його ім’я й знову поміж нас пролетів невидимий янгол.

– Не бійся. Я буду поруч. Ось заникаємо тебе серед бджіл і повернуся, щоб разом відбиватися, – весело відповів автомеханік, а мені такі розмови геть не подобались.

– Серед яких бджіл? – знову відкрила рота майже сорокарічна баба.

– Дуже працьовитих. Тих, що невтомно створюють для нас неймовірно солодке диво. Схоже на... Ох, ледве не зачепив! – зупинився він на півслові, хоча авто пройшло повз нас на доволі безпечній відстані.

Що вже недоговорив Гай поки залишиться таємницею. А ми тряслися в старій колимазі, яка давно стояла в автосервісі під брезентом, про всяк випадок. Такий, як трапився нині, щоб перевезти мене невідомим транспортом у невідомому напрямку.

Якийсь час ми прямували полем і пилюка навколо стояла така, що навіть Starlink Маска не зміг би прослідкувати наш дивний слід. Скоро я побачила посеред квітучої трави багато-багато вуликів. А далі шумів різнобарвний ліс.

Тут не було ні замків, ні огорожі. Нам назустріч вийшов міцний чоловік у гарній вишиванці. Його волосся було підстрижене під горщик і мені стало смішно через давню й дитячу зачіску дядька. Але красиве рум’яне обличчя українського трударя більше викликало пошану та захоплення.

– Привіт, малий Гаю! Ласкаво прошу до великого гаю й до моїх подружок-бджіл! – почула я такий глибокий голос, наче він говорив з якоїсь печери. Мабуть, цей дядько гарно співає?

Чоловіки щиро обійнялись і Леонід пожартував:

– Вітаю, дядю Дем’яне! Ось я привіз тобі ще одну бджілку. Візьмеш?

– Таку гарну, з радістю! Ну, як старий Лаврін ще приймає пологи у корівок чи вже геть заржавів? А ти я бачу - нівроку! – поплескав він могутньою долонею Леоніда по плечу, але гість навіть не здригнувся.

– Приймає! Навіть нашіптує заохочення для биків, щоб корівок не ображали! – розсміявся Леонід.

– Тоді миттю до столу! Я у Зіроньки молочка надоїв та й медок є неймовірно духмяний, – щиро показав шлях між вуликів новий знайомий, але мій рятівник закивав своєю патлатою головою:

– Ні, дядю Дем’яне, не можу. Частуй гостю, бо ми її від сну відірвали. Їхати дуже треба. У мене там купа справ на селі, – таємниче підморгнув Леонід і дядько з розумінням закивав:

– Воїну видніше. Піду накривати на стіл. Лавріну - мій низький уклін!

– Ну, ось поки будемо прощатися, красуне, – вперше за сьогодні тяжко зітхнув Баранівський мачо. А я не довго думаючи, підвелася на своїх ще хворих забинтованих ногах, у дядькових капцях і чмокнула Леоніда в засмаглу щоку.