Влада Клімова - Мачо з Баранівки, Влада Клімова

– Ні, Казимире, слава Богу наш сердешний почувається добре. Йому справді допомогли. Дякую! Але якщо так піде далі, то робота лікарів накриється. Біда у нас велика, – схлипнула мама.

– Ще якась біда? Про що це Ви? – нічого не розумів Корецький.

– Рита пропала... Я скоро з глузду з’їду. Батькові брешу, а сама наче в пекельному вогні горю. Знаю, що між нами з тобою чорна кішка пробігла. Але наразі молю: допоможи знайти дитину! – щиро плакала моя незламна.

– В сенсі пропала? То може знову полетіла кудись? Що це її на подорожі розмотало? – ревнував мене тепер до неба Казимир.

– Якби ж то! Саме з тієї подорожі вона й привезла залицяльника. Він її на свій ювілей покликав. Рита не хотіла. Так причепився ж, наче реп’ях.

– Тепер прошу Вас, Раїсо Пилипівно, конкретно та з іменами. Бо я в натяках не спеціаліст, – серйозно відреагував мій колишній на звістку про нового залицяльника. Ми не часто перетиналися та інколи здавалося, що Казимир плекає надію на наше возз'єднання.

– Ласло Фінч запросив Риту на вечірку. Чи як його там? Венеціанський бал, пропади він пропадом!

На це вмілий вести політкоректну гру депутат скрикнув, наче його підстрелили:

– Що? Як Марго додумалася поїхати туди? Румун, він же несповна розуму... Коли це було?

– Другий день, як її телефон мовчить. Казимире, ти мене лякаєш ще більше? Як це несповна розуму? А хто ж тоді його за кордон випустив? – розпачливо бігала садочком мама.

– Перепрошую, дурницю ляпнув. Все нормально з ним, Раїсо Пилипівно. Це ми за очі про нього так пліткуємо. Просто бізнесмен, котрий дуже любить гроші. Так хто їх не любить? Ви не переймайтеся поганим наперед. Я знайду Риту, живою й здоровою, обіцяю! – вже твердо вимовив державний чоловік.

Корецький миттю відклав тези до своєї чергової промови й викликав помічника:

– Олегу, бери кого хочеш та щоб до завтра ця обіцянка електорату виглядала як вилизані котячі яйця. А мені негайно знайди Теймураза!

Хлопець кивнув, зібрав папери та й пішов кудись, а Корецький двічі хапався за крутого айфона, але потім кидав його на стіл. Казимира гризли думки: відразу виматюкати Фінча всіма відомими словами чи почекати на більш витончений шлях боротьби?

Хвилин через двадцять до кімнати завітав чоловік більше схожий на героя зі старшої казки. Обличчя все в порізах, а плечі такі, що не влазили в широкі одвірки депутатського кабінету:

– Слухаю Вас, пане. Даруйте, я був трохи неподалік.

– Робота є серйозна, Горцю! Викликай усіх. Інструкції отримаєте в гаражі. За скільки збереш зграю?

– Пів години прошу. На нижньому поверсі будемо чекати. По готовності – зателефоную. Дозвольте йти? – Корецький мовчки махнув рукою і начальник його охоронної агенції також зник.

Я прожила з цим чоловіком поруч десять літ. Але якби мені показали його таким, я б ні за що не впізнала. На диво точний вислів підібрався: «прожила поруч». Чула якісь дурні перемовини про кількість голосів, ходила спочатку з ним по ресторанах, з його іноземними колегами бували в Національній опері, але я поняття не мала про цих «воїнів гір», що за необхідності з’являються виконувати накази. Який дивовижний наш світ! Здається, що існує задзеркалля, де все має геть інший вигляд, а близькі люди – кілька облич.

Що за інструкції давав Корецький своїм охоронцям, я не знаю та виникала думка, що навколо однієї дурної перукарки закручується якась епічна битва. І учасниками її будуть не хлопці з двох ворогуючих районів, що на танцях не поділили дівчину; а підготовлені бойовики, що отримали завдання: неодмінно знайти й доставити мене саме своєму господарю.

Особисто я, після курячого бульйону та розмов з дядьком Лавріном почувалася майже новонародженою. Цілий день відверто, як на сповіді, розповідала йому про свого колишнього та про зраду, про свій салон і подругу, що щасливо живе з чоловіком у Штатах. І від пліток так стомилася, що вже й спати пішла, коли вдома з’явився Леонід.

– Тихо, Льончику. Рита здається вже спить. Нехай заспокоїть нерви. Пішли до тебе. Сподіваюся використана гума там не по всій халупі розкидана? – підбадьорився від розмов зі мною дядько Лаврін.

– Дя, не жванди! Пішли, у мене прибрано. Якось після останніх подій не дуже тягне на розваги з тими загальновживаними, – випадково прохопилася таємнича думка молодика.

– Ага, побачив прекрасний заборонений плід і відпало бажання до повій? – блискавично поставив діагноз ветеринар Лаврін, але небіж виховано змовчав.

Вони пройшли двором до невеличкого флігеля, де під час теплої пори року жив Леонід та, щоб не соромитися перед дядьком, приймав ночами гамірних дівиць.

І поміж родичів-чоловіків також пішла мова про мій порятунок. Вже й не знаю, навіщо стільки розумних голів взялися вирішувати мою скромну долю? Леонід переповів дядькові підказки старої повії й вони прийняли однозначне рішення: перевезти мене до Бджоляра. Так вони називали старого друга родини, котрий самотньо жив на околиці геть іншого села та був неперевершеним пасічником.

А ще вдень Баранівський мачо встиг побувати на ринку та купив для мене простенький одяг. І вже повним неподобством було те, що доки я тут відмокала, поруч з подушкою з'явилася випрана й висушена білизна, в котрій я втікала.

От скажіть: ну хіба можна серед таких чоловіків почуватися незахищеною? Точно НІ! Але окрім них існує ще збоченець Дракула та пси, котрим він наказав на мене вполювати.

Розділ 15

Дракула мовчки сидів у своєму кабінеті. Він також був напханий старовинними речами або підробками. І все для того, щоб підкреслити свою пихатість. Звісно особа, котра втекла з рідної країни та на якийсь час стала порожнім місцем у чужій, за легкі гроші, мала неабияку слабкість до уявної величі.

В двері постукали.

– Увійди! – гиркнув Фінч.

Зайшов Прут. Таке поганяло було в старшого вже його охоронців. Одні казали, що цей бандит з Яремчі, а інші стверджували, що кличка уособлює гнучку та дуже болючу річ для биття всього живого. Охоронець мав дещо скромніший вигляд, ніж Горець депутата, але для страху оточуючих все тіло розмалював наколками. Якось дівчата-повії пліткували, що навіть його член нагадує картинну галерею.

Отож мисливець вклонився пану й не знав, з чого почати? Адже пройшло кілька днів, а крута тачка з гаража Дракули ще нікому не дісталася. Фінч підійняв на слугу похмурий погляд:

– Чому ти прийшов один?

– Інші бояться, пане!

– Я не про вас тупоголові. Питаю: де та, котру ви давно повинні були сюди в сітці приволокти, – невдоволено прошипів збоченець.