Юрій Гурін - Закоханий з Едемії, Юрій Гурін

Касабланка — економічна столиця

І ось нарешті Зоя гучно так, щоб усі почули, заявила:

— Ми прибуваємо до околиць Касабланки, старого міста. Беріть головні убори, окуляри, воду та особисті речі — сьогодні будемо багато гуляти.

Старе місто, або як його ще називають Мединою, — то є справжня візитівка країни. У напів зруйнованих глиняних будиночках неквапливо вирує життя, як і сотні років тому. У місцевих жителів є одна особливість, жінки вдома готують тісто і приносять його в місцеву комунальну пекарню. У ній його випікають, а повертають уже готовий свіжий запашний і надзвичайно смачний хліб. Це виправдано, оскільки, якби всі палили вогнище та випікали хліб у себе вдома, то просто задихнулися б від смогу.

Далі за планом був резервуар для збереження води, величезна споруда. Коли маєш у квартирі водопровід — про таке не думаєш, а от для марокканців в усі часи вода була на вагу золота.

Нагулявшись старим мавританським містом, автобус із туристами помчав в найбільше та найсучасніше місто Марокко — у Касабланку. Клімат у ньому дуже схожий на клімат Лос-Анджелеса, не зважаючи на те, що омиваються вони різними океанами. Місто сучасне, зручне для проживання та надзвичайно чисте, що здивувало найбільше.

Туристичний автобус проїжджав повз центральні квартали з різноманітними офісами банків і міжнародних компаній. Усюди чистота, пальми, свіже повітря й океан. Складно представити, що ти в Африці, це більше схоже на якесь сучасне європейське місто. Населення міста — близько 6,5 мільйонів.

Автобус зробив зупинку біля найвеличнішої споруди міста — Великої мечеті Хасана II. Мечеть одночасно може вмістити до 100 000 вірян і є найкрасивішою у всій Африці і виглядає вражаюче. Взагалі такі споруди потрібно бачити на власні очі. Поряд був місцевий пляж. Час наближався до обіду й усі рушили до найближчого ресторану.

Мирослав під час екскурсій підходив спілкуватися то до одних, то до інших, усе сподіваючись нарешті визначитися, кому саме належить той безцінний запах. Він переговорив майже з усіма, але навіть натяків на запах не було.

Залишалася лише компанія молодих дівчат та одна пара, з якими він ще не спілкувався. Ця пара саме йшла поруч і стало зрозуміло, що це не вони. Мирослав неймовірно зрадів. Це було б набагато гірше, якби він належав заміжній жінці, ліпше вже взагалі без нього.

Лишалася лише та компанія молодих дівчат. Здається, вони з Харкова. Це ж треба. Саме в цьому місті тринадцять років тому він востаннє відчував той запах, і з’явилася надія, що саме комусь із Харкова вдасться нагадати й повернути його в ті щасливі часи.

Мирослав призупинив хід, дівчата саме проходили поруч. Вони сміялися, щось активно обговорюючи, не звертаючи на нього уваги. Майже вже пройшовши, він почув ледь-ледь помітний знайомий запах. Так, той самий, запах який він лишив у Харкові повернувся з кимось із харків’ян.

У Мирослава ніби крила виросли. «Жодного разу за тринадцять років не зустрів його, а тут двічі протягом одного дня — у таке складно повірити, але поталанило так поталанило. Цікаво, а якби мене призначили фінансовим директором, у цю подорож я б не поїхав, не зустрів цих двох дівчат?». Інколи подія, яка спочатку сприймається як невдача, але із часом усе змінюється докорінно, і вона виглядає радше як дарунок долі.

Група зупинилася поряд із комплексом відпочинку прямо біля океану. Зоя дала всім годину на обід і відпочинок. Ділячись на невеличкі групки, усі розбрілися хто куди. Група з трьох дівчат метнулася й непомітно зникла в безлічі споруд і басейнів. Мирослав із новими своїми друзями вирішили пообідати в піцерії, яка була поруч. Чекати довелося хвилин п’ятнадцять — саме час для фото на фоні океану в затишному місці.

Через годину група зібралася біля автобуса. Попереду чекали прогулянка містом, потім місцевий ринок зі своїм неповторним колоритом, сучасний торгівельний центр і вечеря в ресторані. Мирослав стояв біля входу в автобус, чекаючи на інших туристів. Саме в автобус майже забігала група дівчат. Мирослав поцікавився куди вони поділись в обід. Дівчата розповіли, що знайшли попереду чудове місце й навіть встигли покупатися в басейні. Останньою заходила молода худорлява дівчина.

«Ну нарешті», — полегшено видихнув Мирослав. — «Нарешті цей запах, це вона, нарешті поталанило, вона тут і вона самотня». Володаркою магічного запаху виявилася молода дівчина років двадцяти п’яти, худорлява, з русявим майже світлим волоссям. Вона була не надто говіркою з компанії дівчат і звали її Наталією. Коли довго чогось прагнеш, а потім несподівано отримуєш, на якусь мить приходить заспокоєння. Мирослав уже не метушився, а навіть, навпаки, лише невимушено усміхався.

Попереду на групу чекала екскурсія містом. Дуже колоритні постаті вешталися центральними його частинами. Так звані продавці води. У своїх національних вбраннях вони більше приваблюють туристів, ніж продають воду, але менше з тим, виглядають, як якісь персонажі з казок 1001 ночі. Продавець води був одягнений у халат яскраво-малинового кольору, із чурбаном перемішаних ганчірок на голові й повністю обвішаний бронзовими кубками та чашами для пиття води. На шиї в нього висів великий дзвінок, як у корівок на альпійських луках. Звісно, дзвін був для приваблювання покупців. Словом, надзвичайно колоритна постать. За фото з ним, звісно, вимагає винагороду.

Нагулявшись містом і втомившись від пекучого сонця, група заїхала повечеряти в один затишний марокканський ресторанчик. Столи в ньому були розміщені буквою П, і туристи почали займати місця, ділячись на групки по інтересах, які вже сформувалися протягом двох днів подорожі. Вадим зайняв місце в правій частині залу. Мирослав з Оксаною та Лідою приєдналися, сівши поруч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍