Rexana Keys - Заборонені почуття , Rexana Keys

Зранку я прокинулася з відчуттям тривоги. Мій сон був неспокійним, переривчастим, а думки про батька постійно виринали, не даючи розслабитися. Потрібно було щось робити, щоб не сидіти на місці і не накручувати себе ще більше.

Я підвелася з ліжка, вмилася холодною водою, щоб хоч трохи освіжитися, і привела себе в порядок. Рішення прийшло несподівано: сьогодні я вирішила трохи прогулятися містом, хоч і не була впевнена, чи це допоможе відволіктися. Все одно було корисно познайомитися з новим місцем, можливо, це хоч трохи відведе мої думки від тривоги.

Спустившись вниз , я побачила, що сніданок вже на столі. Мама сиділа з Девідом і Деном, і всі вони виглядали зануреними в свої думки. Я сіла поруч з мамою, і ми почали їсти. Ден мовчав і навіть не підняв на мене очей. Мені здавалося, що він навмисне уникав зустрічі поглядами після вчорашнього інциденту, і, чесно кажучи, це мене влаштовувало. Зараз я не мала ні сил, ні бажання продовжувати з ним якісь розмови.

Девід, нарешті, порушив мовчанку:

— Ніка, а які у тебе плани на сьогодні? — запитав він, відкинувшись на стільці і уважно дивлячись на мене.

Я на мить замислилася, перш ніж відповісти.

— Я думаю прогулятися містом, — сказала я, намагаючись звучати більш впевнено, ніж насправді відчувала. — Хочу трохи подивитися, що тут є цікавого.

— Чудово! — Девід посміхнувся. — Ден, покажеш їй місто?

Я ледь не захлинулася своїм чаєм від такої пропозиції. Я збиралася заперечити, що мені не потрібен ніякий супровід, але Ден випередив мене:

— Не проблема, я покажу, — його голос звучав спокійно, майже байдужо.

Я вже відкрила рот, щоб заперечити, але він продовжив:

— Взагалі, тут є кілька цікавих місць, які тобі варто побачити. А ще, може, зайдемо в кав'ярню біля річки — там смачна кава.

Це мене збентежило. Чому він так легко погодився? Після вчорашнього я очікувала, що він буде так само різким або просто відмовиться, але зараз він здавався спокійним і навіть трохи стриманим.

— Я можу сама... — почала я, але Ден знову мене перервав:

— Та ні, не хвилюйся. Я знаю це місто краще за тебе. До того ж, одному гуляти не так цікаво, — він трохи усміхнувся, наче його відповідь була абсолютно очевидною.

Мама кинула на мене короткий заспокійливий погляд, як ніби підтримуючи цю ідею.

— Тобі корисно буде трохи розвіятися, — тихо сказала вона, поклавши руку мені на плече. — Прогулянка вдвох — це непогано.

Я важко зітхнула, розуміючи, що сперечатися далі не має сенсу. Ден вже вирішив, і підтримка Девіда з мамою тільки зміцнювала його рішення.

— Добре, — коротко відповіла я, хоча в душі було все ще змішане почуття. З одного боку, я не хотіла бачити Дена після вчорашнього, а з іншого — можливо, це дійсно дасть мені шанс трохи відволіктися.

Ми продовжили снідати у відносній тиші, але відчувалося напруження, яке нависало в повітрі. Ден, не дивлячись на мене за столом, виглядав спокійним, але я не могла повірити, що його байдужість була справжньою. Можливо, він просто не хотів продовжувати розмову після вчорашнього конфлікту, або йому було дійсно байдуже.

Коли сніданок був закінчений, я підвелася, сказавши:

— Тоді через годину я буду  готова.

Ден кивнув, а я пішла готуватися до прогулянки, відчуваючи легке хвилювання. Чомусь я не могла передбачити, як пройде цей день, і це змушувало мене нервувати.

Я вдягнулася у прості але зручні для прогулянки речі :  джинси і світлий светр. На душі було тривожно, але я зібрала себе докупи. Спустившись сходами, я побачила, що Ден вже чекав на мене біля виходу. Він стояв, схрестивши руки на грудях, і коли я підійшла ближче, він оглянув мене і ледь помітно усміхнувся. Я помітила цю посмішку, хоча він намагався приховати її за звичним відстороненим виглядом.

— Готова? — запитав він.

Я тільки кивнула, трохи напружена від того, що нас чекало попереду.

Ми вийшли з будинку, і перше, що спало мені на думку, — куди ж ми підемо. Погода була похмурою, і мені не хотілося б гуляти по холодних вулицях просто так.

— Куди ми підемо? — запитала я, намагаючись звучати нейтрально, але в голосі все одно відчувалася напруга.

Ден, не глянувши на мене, відповів сухо:

— Є кілька місць. Побачиш.

Його байдужість трохи дратувала, але я вирішила не загострювати ситуацію і просто слідувала за ним. Ми підійшли до машини, і я сіла на переднє сидіння. Ден зайняв місце водія, але не поспішав вмикати двигун. Він сидів мовчки, дивлячись попереду, і я не розуміла, чому ми ще не їдемо.

Кілька секунд тиші затягнулися, і я вже почала думати, що він просто забув щось, коли він раптом повернув голову до мене. Його очі зустрілися з моїми, і я відчула, що щось змінилося в його погляді. Це був не той саркастичний Ден, якого я бачила раніше.

— Слухай, — почав він, несподівано м’яко. — Я хочу попросити вибачення.

Я ледь не пропустила ці слова повз вуха, настільки вони не відповідали тому, що я звикла чути від нього.

— За що? — запитала я, трохи розгублено.

— За те, що образив тебе вчора, — продовжив він, не відриваючи від мене погляду. — І за те, що наша перша зустріч була такою… ну, знаєш, не найкращою. Я був не правий.

Я сиділа, не вірячи своїм вухам. Ден, той самий Ден, який завжди був різким і холодним, зараз просив у мене пробачення? Щось явно було не так. Я відчула, як хвиля змішаних почуттів піднімається всередині мене. З одного боку, його вибачення були несподіваними і трохи навіть зворушливими, але з іншого — я ще не забула того болю, який він спричинив своїми словами.

— Чому ти так говориш зараз? — запитала я, намагаючись зрозуміти його мотиви.       

Ден на мить опустив очі, як ніби сам не був упевнений у відповіді.

— Не знаю, — зізнався він, нервово потираючи кермо. — Просто... Я не знав, що в тебе такі проблеми, і вчора зрозумів, що був надто жорстоким. Мені не подобається, як я себе поводив.