Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

такий настрій, коли всякий товариш буває нудним коло <…>[78] на вічно [незайманій], вічно чаруючій природі. І тому Остраниця вигадав привід відіслати вперед Пудька на хутір і чекати на нього там. А сам, сказавши, що йому ще треба заїхати до одного пана, звернув з дороги.

Цим розпорядженням Пудько не надто, здається, не був не задоволений, чи, може, прибрав на себе тільки такий вигляд, бо через це нітрохи не зрадив улюбленій звичці своїй балакати. Вся різниця, що замість Остраниці він усе це переказував своєму Гнідку.

— О, це розумна голова, ти ще не знаєш його, Гнідко. Він тоді ще, коли було піднялося все наше рицарство на ляхів, він славну їм дав перебійку. Дали б і вони йому перцю, коли б не вислизнув на Запоріжжя… Еге ж, поважно жид теліпається на шибениці. А пана даремно були затягли зашморгом за шию. Правда, у нього немає однієї клепки у голові, ну та що ж робити? Він від короля поставлений. Може, ти ще спитаєш, за що ж жида повісили? Адже й він від короля поставлений. Хм!.. Аж ти дурень, Гнідко. Він на те ворог Христа, нашого Бога Святого. — При <сьо>му він ударив хлистом свого скромного слухача. Заколиханий його оповідками <кінь> розвісив вуха і почав ступати вже чвалом.

— Воно не так-то далеко й хутір, а все краще раніше встигнути… Хочеться розговітися, час уже, давно час, святою паскою. Кажи, мовляв: мені не паски, мені вівса давай. Потерпи трішечки, у пана славний овес і пашниці дасть досхочу, й сивухою почастують. Я давно хотів у тебе спитати, Гнідко, що краще для коня, пашниця чи овес? Мовчиш? Ну, й будеш же вік мовчати, бо Бог звелів <говорити> тільки людині та ще одній маленькій пташці…

При цьому він знову хвисьнув Гнідка, помітивши, що він заслухався і став йти знову, як раніше… Але замість того, щоб слухати мудрування наших мандрівників на сідлі й пі<д> сідлом, звернемося до Остраниці, який давно скакав путівцем.

<Глава> II

Щойно рицар випустив з очей свого товариша, тієї ж миті зупинив рись коня свого й поїхав чвалом. Сонце показувало полудень. День був ясний, наче душа немовляти. Зрідка дві чи три невеликих хмарки, зависнувши, ще більше підсилювали собою яскравість небесної лазурі. Промені сонячні були відчутно живоносними. Вітру не було, але щоки відчували якесь млосне віяння свіжості. Птахи цвілікали й пурхали по недавно розритих нивах, на котрих струнко, немов ліс із зелених голок, сходив молодий засів. Дорога входила у вибоїни і була з обох боків стиснена стрімкими глинястими стінами. Знати, дуже давно була прорита ця дорога в горі, тому що з обох боків урвища поросла лішняком, на самій же горі піднімалися з обох боків високі, мов стріла, осокори; іноді клени їх перемежовували, лоза вся у пагонах, іноді дуб товстий, котрому сто років, увесь вбраний повитицею, плющем, велично розпросторював вершину свою над нею і здавався ще вищим від порослого кущами підмостку. Місцями дика яблуня простягалася покрученими своїми кучерявими гілками на протилежний бік і утворювала над головою звід, і сипала на голову мандрівника срібно-рожеві квіти свої, між тим як із дерев часто визирало урвище, все у квітах і найніжніших первістках весни. Вже дорога ставала ширшою, і нарешті відкрилась рівнина, привільна, [оточена], наче рамами, синіючими вдалині горами і лісами, крізь котрі іскрою срібла блищала переривиста нитка ріки, і над нею слалися хутори. Тут мандрівник наш зупинився, встав з коня і, начеб у втомі чи у бажанні зібратися з думками, став водити рукою по чолу. Довго стояв він у такому стані, нарешті, ніби зважившись на щось, сів на коня і, не зупиняючись більше, поїхав у той бік, де на косогорі синіли сади і при наближенні ставали білішими розкидані хати. Посеред хутора над ставом знаходилась уся закрита вишневими та сливовими деревами світлиця. Сіра очеретяна її крівля, місцями поросла [зеленню], місцями на котрій яскраво відливалась жовта свіжа латка, з білою трубою, вкритою китайською крівлею, була дуже гарна. Цієї хвилини сонце стало кидати промені вже вечірні, і тоді ніжний срібно-рожевий колір квітучих дерев ставав пурпурним. Мандрівник <зліз> з коня і, тримаючи його за повід, пішов пішки через греблю, намагаючись йти якомога тихіше. Клопітливі качки вкривали ставок, через греблю дівча років 7-ми гнало гусей.

— Вдома пан? — спитав мандрівник.

— Вдома, — відповідало дівча, роззявивши рота і прибравши надзвичайно уважної постави.

— А пані?

— І пані вдома.

— А панночка? — це слово вимовив мандрівник якось тихше і з якимось острахом.

— І панночка вдома.

— Розумне дівчатко! Я дам тобі пряника. А як зробиш те, що я скажу, дам і другого, ще й злотий[79].

— Дай, — сказала простодушно дівчинка, простягаючи руку.

— Дам, тільки піди спочатку до панночки й скажи, щоб вона на хвилину вийшла; скажи, що одна баба стара дожидається її. Чуєш? Ну, чи скажеш ти так?

— Скажу.

— Як же ти скажеш їй?

— Не знаю.

Рицар засміявся і повторив їй знову ті самі слова і, нарешті, упевнившись, що вона цілком зрозуміла, відпустив її вперед. А сам у чеканні сів під вербою.

Не минуло кількох хвилин, як мигонула між дерев біла сорочка і дівчина років осьмнадцяти стала спускатися до греблі. Шовкова плахта[80] і кашемірова запаска туго обхоплювали стан її, так що всі форми її були нібито відлиті. Струнка розкіш цілком південних ніг не була прихована, широкі, шиті червоним шовком і всі у мережках рукава спускалися з плеча, й оголене плече, злегка зарум’яніле, виказувалось мило, наче достигаюче яблуко, тоді як на грудях під сорочкою пружно тріпотіли молоді перси. Сходячи на греблю, вона підвела доти опущену голову, і чорні очі й брови мигонули наче блискавка. Це не була правильна зовсім голова, профіль обличчя, зовсім не наближений до грецького, нічого в ній не було законно-прекрасного, правильного, жодна риса обличчя майже не відповідала встановленим правилам краси.

Та в цьому норовливому, дещо смаглявому, ніби вогняному чи живому обличчі щось було таке, що в одну мить вражало всякого. Від погляду її холонуло на серці, душа займалася, і дихання уривчасто <…>[81]

— Звідкіля ти, чоловіче добрий? — спитала вона, побачивши козака.

— А з Запорожжя, панночко. Зайшов сюди на прохання одного пана, коли милості вашій відомо, — Остраниці?

Дівчина зашарілася.

— А ти бачив його?

— Бачив.

— Слухай,