Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Ось так точнісінько покійний батечко, хай йому легко тикнеться на тому світі, так само розумно, бувало, кожне слово відліплять.

Остраниця уважно почав у нього вдивлятися і знайшов справді щось знайоме. Невелике довгувате обличчя його було вже прорізане зморшками, шия, нахилена вниз, надавала йому дещо горбатої статури і нерухомості голові, але зате невеликі сірі очі продирались доволі вертко крізь гущину насунених брів, котрі, певно, надали б обличчю суворого вигляду, якби нижня частина обличчя, щось простодушне й веселе у губах не надавало йому бридкого виразу. Під кобеняком, одягненим у рукава, видно було смушковий кожух, хоч повітря було доволі теплим.

Це<й> усе балакав <…>[69]:

— Я вірю й не вірю, що бачу знову вас. А що, добродію, не у гнів будь сказане, прошу вибачити, хотів би дізнатися, що сталося з тими, котрі пішли з вами? Що Дігтяй, Кузубія? Чи повернулися вони з вами, чи там залишились, чи крук, може, де-небудь доїдає козацькі кісточки?

— Дігтяй твій сидить на палі у турецького султана. А Кузубія гуляє з рибами на дні Сивача[70] й дудлить гнилу воду замість горілки… Та Пуд<ько>. Після про це поговоримо. Я тебе теж упізнав. Здрастуй, старий Пудько! Христос Воскрес!..

— Воістину Воскрес! — казав, цілуючись, Пудько. — Як на біду, крашанки й немає. Жінка давала, побоявся взяти, народу таки чималенько… перетовк би на кисіль. Так, добродію, начеб серце знало…

— Ну Пудько, ти, ти й далі торгуєш усяким непотрібом?

— А що ж робити? Треба торгувати. Ще, слава Богу, що продав тютюн. Минулої зими знову з піввоза накупив кременів, дробу, пороху, сірки, ну й всього, що до мізерії належить[71]. Напросився дорогою жидок один: «Звози, чоловіче, на Хияківський ярмарок — дам три карбованці». Звіз його як доброго, і надув клятий жидок, їй-богу, надув, хоч би чвертку горілки[72] дав, брудна плішина. Чуєте, у мене ледь було ляхи не відібрали всю худобу, двох кобил узяли під верх вербуни[73]. Тепер у мене тільки й коняки, що Гнідко, — проказав він, сідаючи на гнідого коня й бачачи, що Остраниця повернув коня їхати. — Ет, добродію! Якби тепер хто сказав: «А ну, старий, гайда на війну бити ляхів!» — усе б продав, і жінку і дітей би кинув, пішов би у компанейство.

При цьому Пудько випростався й поскакав за Остраницею, котрий пристрожив сильніше коня свого.

— Скажіть, добродію, пане сотнику, — казав він, порівнявшись з ним, — може, ви тепер уже й не сотник, у другому ранзі якому значитесь? Скажіть, до якого це часу дожили, що вже й храми Божі взяло на відкуп жидівство?[74] Як же це, добродію, не прикро? Як було витерпіти всякому християнинові, що горілка знаходиться <у> ворогів Христових? А тепер і храми Божі? Тут, добродію, треба нам узяти вправо, бо повз вал немає вже проїзду. Та й забув, що він при вас був підкопаний. Кажуть, як свічка полетів під самісіньке небо. Боже Ти мій, скільки народу перемерло! Так і Дігтяй, ви кажете, тепер сидить на палі? І Кузубія потонув! А який поважний, який сильний народ був! Скільки, як подумаєш, пропадає козацтва… Ми зараз будемо їхати повз площу, де веселиться народ. Ви чуєте, як розважаються хлопці з мушкетів та хати здригаються? Якщо ви на хутір свій ідете, добродію, то і я з вами. Краще там розговіюсь святою паскою, ніж удома з бабами. Хай жінка з дочкою залишається сама. Певно, добродію, щось сталося між народом, бо всі з’юрмилися в гурт і покинули всяке гуляння.

Справді, на площі, що відкривалася в цей час з-за хат, народ зрісся в один гурт. Гойдалки, стрілянина й розваги були полишені. Остраниця, поглянувши, одразу побачив причину: на платані був повішений[75] догори ногами жид, той самий, котрого він звільнив з рук розгніваного народу. На ту ж саму шибеницю тягли смільчака з обірваним вусом. Видно було, що <…>[76]. Остраниця жахнувся, побачивши це.

— Треба поквапитись, — казав він, пристроживши коня. — Народ не знає сам, що робить. Йолопи, це на їхні ж голови падає. Стійте, козаки, рицарство й посполитий народ![77] Хіба отак по-козацькому робити? — промовив він, підвищивши голос.

— Чого зважати <на> нього! — загомоніла молодь. — Вдруге хоче у нас витягти його з рук.

— Послухайте, <у> кого є свій розум. Він правду каже, — казали кілька розважливих.

— Молоді ви ще. Я вам розкажу, як роблять по-козацькому. Коли один та вийде проти трьох — то бравий козак; проти десяти — ще краще; один проти одного — не штука; коли ж три на одного нападуть, то все не козаки. Баби вони тоді, то що… плюнути хочеться, для святого празника не скажу страмного слова. Як же назвати тих тепер, братці, котрі гуртом нападуть на беззахисного, буцім на яку фортецю страшну? Питаю вас, братці, — вів Остраниця, помітивши увагу, — як назвати тих?

— А чим назвати його? — гомоніли не одні упівголоса. — Що ж є гіршого баби, чи того, що він посоромився сказати, ми не знаємо.

— Еге, не на те розмову козак звернув, — проказали уголос кілька парубків. — Що ж, хіба ми маємо дозволити, щоб усяка падлюка топтала нас ногами?

— Нерозумні ви ще, невеликий, видко, вус у вас, — вів далі Остраниця. При цьому не один ухопився за вуса й почав покручувати їх, начеб у спростування сказаного ним. — Слухайте, я розкажу вам одну приказку. Один школяр вчився в одного дяка. Тому школяреві не далося Слово Боже, видко, він був придуркуватий, а може бути, й лінь тому завадила. Дяк його побив дубцем раз, а після й другий. А там і у третій. «А сильно б’ється клятий дубець!» — сказав школяр, приніс сокиру й порубав його на шматки. «А стривай же!» — сказав дяк, та й вирубав дубець товщиною з голоблю, й так погладив йому боки, що й тепер ще болять. Хто ж тут винуватий, дубець хіба?

— Тут винуватий… винуватий — король!

Радіючи, що нарешті вдалося заспокоїти народ і врятувати ляшича, Остраниця виїхав із містечка і пристрожив коня сильніше, й почув, що його наздоганяє Пудько.

Дечим обтяжно йому було бачити біля себе іншого. Чимало накопичених почуттів спонукали його до роздумів. Свіже, тихе весняне повітря, ніжно вбрані дерева, все це налаштовувало на