Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

Тим часом остаточно настав ранок. «Христос Воскресає з мертвих», постріли з пістолів і мушкетів потрясали дряхлі стіни церкви. На всіх обличчях засяяла радість: в одних при думці про гойдалки, у дівчат про цілування, а козаків про пиятику. Як раптом страшний галас ззовні змусив багатьох <…>[59] Народ, що оточив церкву, зібрався в гурт, з котрого лунали лайка і крик жидів. Три жиди відбирали в дряхлого, посивілого як лунь козака паску, яйця й барана, стверджуючи, що він <…>[60] за нього грошей.

За старого заступилися двоє, що стояли коло нього, до них пристали ще, й, нарешті, цілий натовп готувався задавити жидів, якби б той же самий широкоплечий, високого зросту, чия фізіономія так вразила присутніх у церкві, не зупинив одним своїм могутнім поглядом.

— Чого ви, хлопці, здуру шаленієте. У вас, вочевидь, немає ні на волосину Божого страху. Люди стоять у церкві й моляться. А ви тут, чорт знає, що робите. Гайда по місцях!

Слухняно всі, наче вівці, розбрелися по своїх місцях, розмірковуючи, що це за чудо таке, звідкіля воно взялося і чого б це встрявав він, куди його не просять, і чому він хоче, щоб <його> слухали. Та це кожен тільки подумав, а не сказав уголос. Погляд і голос незнайомця нібито мали чари, такими були владними. Один жид стояв тільки не відходячи, і щойно заспокоївся від першого страху, то, підбадьорений незваною допомогою, почав був швидко знову приступати, як той же самий і схопив його могутньою рукою за комір так, що бідний нащадок Ізраїлів[61] зіщулився й присів на коліні.

— Еге, <…>[62] свиняче вухо? Так тобі ще мало, що душа залишилась у галанцях?[63] Йди ж, тобі кажу, поганий жидовине, поки не обірвав тобі пейсиків[64].

Після чого штовхнув його, і жид розчепірився на землі, наче жаба. Підвівшись же трохи, кинувся бігти і через якийсь час повернувся з начальником польських уланів. Це був доволі рослий поляк з дурнувато-пихатою фізіономією, котра завжди майже вирізняє поліцейських служителів.

— Що це? Як це? Гунство[65] терем-те-те. Нащо бійка, холопство кляте? Лисий дідько в кашу зі смальцем? Що ви? Що тут бійка? Порвав би вас собака!..

Охоронець порядку не знав би, куди звернутися й на кого вилити потік своїх настанов, присмачених лайкою, якби жид не підвів його до старого козака, котрого волосся, роздмухуване вітром, наче сніжний іній сріблилося.

— Що ти, дурний холоп, умислив? Що ти почав бійку? Баса мазенята, гунство! Знаєш ти, що жид? Гунство кляте… Знаєш, що борода попа вашого не варта підошви? Чорт би тебе вхопив у бані зубами за пупа! У нього єломок гарніший[66], ніж ваша холопська віра… — При цьому <він> схопив за волосся старого й висмикнув жмут срібного волосся його… Глухий стогін зронив старий козак.

— Бий, пане, дери мене за чуба, дери. Бий ще. Сам я винуватий, що дожив до таких років, що й лік уже їм втратив. Сто років, а може й більше тому назад, мене дерли за чуба, коли я був хлопцем у батька. Тепер знову б’ють. Знати, знову повернулися літа мої. Тільки ні, не те, немає сил тепер і руки підняти. Бий же мене!..

При сих словах стодвадцятилітній старий похилив свою білу голову на руки, складені хрестом на палиці, і, підпершись нею, довго стояв у мальовничій поставі. Слова старого були невимовно зворушливими. Помітно було, що не один хапався рукою за шаблі й пістолі.

Але присутність кількох вусатих уланів на конях і кілька слів, сказаних незнайомцем, змусили всіх прийняти поставу молільників і хреститися.

— Що ти брешеш, дурний мужик, терем-те-те! Що<б> я об тебе руки поганив, гунство кляте! Лисий дідько начхав би тобі в кашу. Гершку! Забери у нього паску! Хай його вівсяним сухарем розговіється! Бач, гунство кляте! — говорив охоронець правосуддя, посуваючись до ряду дівочого й вщипнувши одну з них за руку.

— Що за бійка? Ох, славна дівка! Бач, бійку!.. От так Параска! От так Підорка! Бач, дурний мужик, порвав би його собака!.. Ай, ай, ай, ай, скільки тут жиру…

Охоронець порядку, певно, собі дозволив нескромність, бо одна з дівчат скрикнула на все горло. В цей час паски були посвячені й обідня закінчилася, і багато хто став уже розходитись. Кілька тільки люду обступило козака, що так зацікавив натовп, котрий тим часом підходив до виконуючого звання алгвазила[67].

— Славний у тебе вус, пане, — промовив він, підступивши до нього близько.

— Добрий! У тебе, холопа, не буде такого! — визнав він <і> розправив його рукою.

— Славний! Тільки не туди ти, пане, його крутиш, ось куди треба, — проказав кремезний козак, смикнувши його сильною рукою так, що половина вуса залишилась у нього. Старий джиґун закректав і заревів від болю. Обличчя його зробилось кольору вареного буряку.

— Рубайте його, рубайте, лайдаки, — кричав він. Та, відчувши себе у руках високого козака і побачивши насмішкуваті обличчя всіх, став шукати очима своїх воїнів. Мальований блазнюк налякався й наїжачився, намагаючись вирватися.

— Як же тобі, пане, не совісно бити такого старого! А якби твого старого батька хто-небудь став безчестити так ганебно при всіх, як ти збезчестив найстарішого з усіх нас. Що тоді? Весело тобі було б терпіти це? Йди, пане! Якби ти не у короля у службі був, я б тебе <не> випустив живого.

Випущений полонений побіг щосил, обтрушуючись. За ним слідом повалив народ. Між тим козак, <…>[68] відв’язавши коня, прив’язаного до церковної огорожі, готувався сісти, як був зупинений середнього зросту воїном, посивілим чоловіком, котрий довго не відводив від нього уваги і зазирав йому в очі з такою цікавістю, як іноді собака, коли бачить того, хто йде його гнати.

— Добродію, аж я вас знаю. Може, й правда? Їй-богу, знаю. Не скажу-таки точно, але, правду, знаю. Їй-богу, знаю. Чи не Остраниця ви Омельченко?

— Може, й він.

— Ну так! Я стою у церкві й кажу: ось те, що стоїть біля нього, — то Тарас Остраниця. Їй, їй, Остраниця. Та, може бути, й ні. Може, й не Остраниця. Ні, Остраниця. [Їй, то тільки] тобі так здалося. Ну, як ні? Остраниця, та й Остраниця. Щойно почув голос, ну, тоді й рукою махнув.