Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

ні, кажи по правді. Може, ти навчений злими людьми чи сам маєш якийсь умисел? Ну, скажи ж ще раз, бачив?

— Бачив.

— Побожися!

— Їй-богу!

— Ну, тепер я вірю, — повторила вона, трохи заспокоївшись. — Де ж ти його бачив? Що він, не забув мене?

— Тебе забути, моя Галочко, моє серденько, дорогий ти кришталь мій, голубонько моя! Невже хочеться мені бути розтоптаним татарським конем?..

Тут він схопив її за руку й посадив поряд з собою. Здивування дівчини таким було великим, що вона червоніла й блідла, не вимовляючи жодного слова.

— Як ти сюди прискакав? — говорила вона пошепки. — Тебе спіймають, ще ніхто не забув про тебе. Ляхи ще не вийшли з Украйни.

— Не бійся, моя голубонько. Я не один, зі мною збереться дехто з наших… Слухай, Пріс<ю>, чи любиш ти мене?

— Люблю, — відповіла вона й схилила йому на груди розпашіле обличчя.

— Коли любиш, слухай же, що я скажу тобі. Втечемо звідси! Ми поїдемо в Польщу до короля, він <…>[82] дасть мені землі. Ні, то поїдемо куди, хоч у Галіцію[83] або хоч до султана, і він дасть мені землі. Ми з тобою не розлучимося тоді <…>[84] й заживемо так само добре, ще краще, ніж тут на хуторах наших. Золота в мене чимало, ходити є в чому, сукна <…>[85] чого захочеш тільки.

— Ні, ні, ні, козаче, — говорила вона, хитаючи головою з сумним виразом обличчя. — Не піду я з тобою. Хай у тебе й золото, й сукна, й одяганки <?>, хоч я тебе більше люблю, ніж усі скарби, але не піду. Як я залишу стару бідну матір мою? Хто догляне за нею? «Дивіться, люди, — скаже вона, — як покинула мене рідна дочка моя». — Сльози покотилися по її щоках.

— Ми не надовго її залишимо, — говорив Остраниця. — Тільки рік один пробудемо на Перекопі чи на Запорожжі. А тоді я вистараюсь грамоту від короля й шляхетства, і ми повернемося знову сюди. Тоді не скаже нічого й батько твій.

Пріся хитала головою все з тим же сумом і сльозами на очах.

— Тоді ми обоє станемо доглядати за матір’ю. І в мене теж є стара мати, набагато старіша твоєї. Та я не сиджу з нею разом. Прийде час, одружусь — тоді й мати буде зі мною…

— Ні, ні. Ти не те, ти — козак, тобі давай коня, збрую та степи, і більше ні про що тобі не думати. Якби я була козаком, і я б запалила люльку, сіла на коня і все мені (при цьому вона махнула граціозно рукою) — дарма. Та що поробиш, я козачка. У Бога не вимолиш, щоб змінив долю… Ще б я покинула, може, коли б вона була на руках у добрих людей, хоч навіть одна, але ти знаєш, який батько мій. Він приб’є її, життя її, бідолашної моєї матері, буде гіршим полину. Вона й те каже: «Знати, скоро поставлять наді мною хрест, бо мені все сниться, чи що вона заміж виходить, чи що вбирають її в багате плаття, але все у чорних плямах».

— Може, тобі від того так жаль своєї матері, що ти не любиш мене, — говорив Остраниця, повернувши голову вбік.

— Я не люблю тебе? Дивись, я наче хмелинонька коло дуба в’юся до тебе, — говорила вона, обвиваючи його руками. — Я без тебе [нічого не бачу].

— Може, замість мене який-небудь інший. Зі шпорами, з золотою китицею, чого доброго, може, й лях?..

— Тарасе, Тарасе! май серце, зглянься. Мало я плакала за тобою? Нащо ти докоряєш мене так? — сказала вона, майже впавши на коліна й у сльозах.

— О, ваш рід такий, — вів так само Остраниця. — Ви, коли захочете, зчините таке виття, наче десять вовчиць, і сліз, коли захочете, напускаєте досхочу, хоч відра підставляй, а як до діла…

— Ну чого ж тобі хочеться, скажи, що тобі треба, щоб я зробила?

— Їдеш зі мною чи ні?

— Їду, їду.

— Ну, вставай, годі плакати, встань, моя голубонько, Галочко, — говорив він, приймаючи її на руки і обсипаючи поцілунками. — Ти тепер моя! Тепер я знаю, що тебе ніхто не відніме. Не плач, моя… за це згодний я, щоб ти залишилась з матір’ю <…>[86], поки не минеться наше горе. Що робить батько твій?

— Він спав у саду під грушею, тепер я чую, ведуть йому коня, знати, він прокинувся. Прощавай, раджу тобі їхати швидше і краще не навертатися йому тепер, він на тебе сердитий.

При цьому Ганна підхопилася й побігла в світлицю… Остраниця повільно сідав на коня і, виїхавши, обертався кілька разів назад, немов бажаючи згадати, чи не забув він чого, і вже пізно, майже близько півночі, досяг він свого хутора.

<Глава ІІІ>

Небо зоріло, та вбрання ночі було таким темним, що рицар ледве міг тільки примітити хати, майже під’їхавши до самого хутора. Іншим часом мандрівник наш, певно б, досадував на темряву, що заважала поглянути на знайомі хати, сади, городи, лани, з котрими зрослося його дитинство. Але тепер настільки він переймався подіями дня, що він не звертав уваги, не відчував, майже не помітив, <і як> кінь сам собою пришвидшив ходу, вгадавши родиме стійло, і як, заходячись з усіх боків, собаки стрибали перед конякою його так високо, що, здавалось, хотіли її вкусити за морду. І тільки одні привітні гілки вишень, котрі, перекидаючись через тин, що стискав вузьку вулицю, хльоскали його поли, змушуючи його інколи братися рукою, але цей рух був машинальним. Тоді тільки, коли кінь зупинився перед ворітьми, Остраниця <…>[87] низенькі ґратчасті відчинилися.

— Хто такий?

Так чоловік, котрого будять, відкриває на мить очі й зразу їх склеплює. Він ще не розлучився зі сном, [лінивою] рукою береться він за плаття, але цей рух для того тільки, щоб обманути того, хто розбудив його, буцімто він хоче вставати, а між тим він ще весь у маренні й уві сні, щоки його пашіють, можна <…>[88] цілий водоспад сновидінь, а ранок дихає свіжістю, і промені сонця ще такі жив<лячі> й прохолодні, наче гірське джерело. Зрештою ворота відчинилися. Остраниця в’їхав у двір, та, на подив свій, ледь не наїхав на