Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

відтінки, проминув вестибюль і піднявся на другий поверх. Джастін опинився у приймальні Ернеста, де освітлення було досить тьмяним. Кімната була просочена насиченим, вологим ароматом італійської кави. Джастін глибоко вдихнув, а тоді налив собі кави в чашку з японської порцеляни, прикрашену намальованим вручну зображенням плодів хурми, сів на жорстку шкіряну канапу зеленого кольору й розгорнув «San Francisco Chronicle» на сторінці з новинами спорту.

Але він не міг читати про вчорашній бейсбольний матч. Тільки не сьогодні. Сталося дещо важливе, і це вимагало урочистої, святкової атмосфери. Він склав газету й перевів свій погляд на двері до кабінету Ернеста.

Рівно о восьмій ранку Ернест поклав теку Сеймура Троттера до своєї картотеки, швиденько проглянув картку Джастіна, навів лад на столі, запхав газету в ящик, заховав чашку, підвівся і, перш ніж відчинити двері, озирнувся, щоб кинути погляд на свій кабінет. Жодних ознак людського життя. Чудово.

Ернест відчинив двері, і якусь мить двоє чоловіків дивилися одне на одного. Цілитель і пацієнт. Джастін тримав свою «Chronicle» у руці; Ернест заховав свою газету глибоко в столі. Джастін був у темно-синьому костюмі й італійській смугастій шовковій краватці. Ернест — у темно-синьому піджаку спортивного крою та квітчастій краватці від «Liberty». Обоє мали по п’ятнадцять фунтів зайвої ваги: у Джастіна зайвий жирок осів на підборіддях та щоках, тоді як в Ернеста виросло черевце, що нависало над паском. Вуса Джастіна закручувалися догори, тягнучись до ніздрів. Охайно підстрижена борідка Ернеста була найбільш акуратною рисою його зовнішності. Джастінове обличчя було напрочуд жвавим, невгамовним, а його очі бігали туди-сюди. Ернест носив окуляри з товстими лінзами і протягом тривалого часу міг не кліпати очима.

— Я пішов від дружини, — мовив Джастін, сівши на своє місце, — учора ввечері. Просто пішов. Провів ніч із Лорою. — Він сказав це спокійно й відсторонено, а тоді замовк і пильно поглянув на Ернеста.

— Отак просто? — тихо запитав той, навіть не кліпнувши очима.

— Отак просто, — усміхнувся Джастін. — Коли я розумію, що слід зробити, то не марную часу.

Протягом останніх кількох місяців їхнє спілкування збагатилося легким гумором. Зазвичай Ернест ставився до цього схвально. Його супервізор, Маршал Стрейдер, якось сказав, що поява ноток гумору у психотерапії часто є ознакою спільної прихильності.

Але Ернестове «отак просто?» аж ніяк не було гумористичним зауваженням. Слова Джастіна збили його з пантелику. І неабияк роздратували! Він лікував цього чоловіка цілих п’ять років і весь цей час із шкіри пнувся, намагаючись допомогти йому піти від дружини! А сьогодні Джастін мимохіть зауважує, що покинув її.

Ернест пригадав їхній перший сеанс і зокрема перші слова Джастіна: «Допоможіть мені покінчити з моїм шлюбом!» Протягом багатьох місяців Ернест ретельно аналізував його ситуацію. І зрештою дійшов висновку: Джастін таки має розірвати ці стосунки, адже то був найгірший шлюб з усіх, що він будь-коли бачив. За п’ять років він застосував усі можливі психотерапевтичні інструменти, аби допомогти Джастінові піти. Та все було марно.

Ернест був напрочуд упертим психотерапевтом. Ніхто не міг дорікнути йому, що він не докладає всіх можливих зусиль, аби допомогти пацієнтам. Коли йшлося про роботу, більшість колег вважали його надто активним та амбітним. Супервізор завжди намагався його заспокоїти: «Агов, ковбою, пригальмуй коня! Спершу підготуй ґрунт — ти не можеш змусити людину змінитися». Та врешті-решт навіть Ернест мав визнати свою поразку. Незважаючи на те, що Джастін йому завжди подобався і він завжди сподівався, що його життя зміниться на краще, Ернест поступово усвідомив, що цей чоловік ніколи не покине дружину, що його неможливо зрушити з місця — надто вже міцно він укорінився, тож протягом усього життя його засмоктуватиме болото пекельного шлюбу.

І тоді Ернест почав пропонувати Джастінові ставити перед собою простіші цілі: спробувати покращити поганий шлюб, стати більш самостійним на роботі, розвинути в собі кращі соціальні навички. Ернестові це вдавалося, як вдалося б і наступному психотерапевтові. Але він просто знудився. Терапія ставала дедалі передбачуванішою, і під час сеансів не траплялося нічого надзвичайного. Ернест щосили стримував позіхання й повсякчас поправляв на носі окуляри, аби не заснути. Він більше не обговорював Джастіна зі своїм супервізором і повсякчас уявляв, як одного разу під час розмови запропонує йому звернутися до іншого психотерапевта.

І ось сьогодні Джастін прийшов на сеанс і безтурботно оголосив, що пішов від дружини!

Ернест спробував приховати свої емоції — дістав із коробки серветку «Kleenex» і взявся протирати окуляри.

— Джастіне, розкажіть про це детальніше.

Погана тактика — він одразу це усвідомив. Ернест знову надягнув окуляри та записав у своєму блокноті: «Помилився, попросивши пояснень, — контрперенесення?»

Пізніше на супервізії він перегляне всі нотатки з Маршалом. Та Ернест і сам усвідомлював, що намагатися витягти з пацієнта інформацію — то божевілля. З якого дива саме він має вмовляти Джастіна про це розповідати? Не варто було отак задовольняти свою цікавість. «Нестриманий», — саме так два тижні тому його схарактеризував Маршал. Він сказав би: «Навчися чекати. Джастіну має бути набагато важливіше розповісти тобі про це, аніж тобі його вислухати. А якщо він вирішить не ділитися цим із тобою, ти маєш з’ясувати, навіщо він до тебе ходить, платить за сеанси й водночас приховує важливу інформацію».

Ернест знав, що Маршал має рацію. Утім, він не переймався правильністю техніки, бо то був незвичайний сеанс. Джастін, який так довго «спав», прокинувся й пішов від дружини! Ернест поглянув на пацієнта: йому здалося чи він справді сьогодні має більш рішучий вигляд? Жодних підлесливих кивків, жодної сутулості, пацієнт не совається в кріслі, намагаючись поправити свою білизну. Жодних вагань, жодних вибачень за те, що впустив газету на підлогу коло крісла.

— Гм, хотів би я розповісти більше, але все було надзвичайно просто. Здавалося, я був на автопілоті й просто зробив це. Узяв і пішов! — сказавши це, Джастін замовк.

Ернестові знов забракло терпіння, і він мовив:

— Джастіне, мені потрібні деталі.

— Це пов’язано з Лорою, моєю юною подругою.

Джастін рідко розповідав про Лору, але коли робив це, то зазвичай називав її просто «юною подругою». Ернеста це дратувало. Та він ніяк не відреагував і продовжував мовчати.

— Знаєте, ми з нею часто бачилися, можливо, я мало про це розповідав. Не знаю, чому я приховував це від вас. Та ми зустрічалися практично щодня: разом обідали, гуляли чи йшли до неї, аби побавитися в ліжку. І я дедалі більше відчував нашу єдність — із Лорою я почувався вдома. А вчора Лора мимохідь зауважила: «Джастіне, час уже тобі переїхати до мене». І знаєте, — вів далі Джастін, поправляючи вуса, щетинки яких намагалися залізти йому в ніздрі, — я вирішив, що вона має рацію: час таки настав.

Лора наказує йому піти від дружини — і він іде. Ернест пригадав нарис на тему спаровування риб, що живуть у коралових рифах. Морські біологи легко ідентифікують домінантних самиць та самців: вони спостерігають, як самка пливе й водночас порушує природний стиль плавання більшості самців, за винятком домінантних. Ось вона, сила жіночої краси, і байдуже, риба то чи жінка! Неймовірно! Лора, юна випускниця університету, просто сказала Джастіну, що йому час піти від дружини, — і він послухався, тоді як він, Ернест Леш,