Ірвін Ялом - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

повідомлення, однак мій адвокат попередив, що моя ситуація вкрай небезпечна, тож, якщо я не хочу опинитися за ґратами, краще не відповідати на ці дзвінки. Він зв’язався з Белль і повідомив, що, згідно з рішенням суду, мені заборонено з нею спілкуватися. Зрештою вона припинила мені телефонувати.

Що я робитиму? Маєте на увазі Белль? Непросте запитання. Мене просто вбиває той факт, що я не можу відповідати на її дзвінки, але і в’язниця мене теж не приваб­лює. Я знаю, що міг би чимало для неї зробити протягом десятихвилинної розмови, навіть зараз. Не для протоколу — Ернесте, вимкніть диктофон. Я не певен, що зможу дозволити їй отак піти на дно. Не певен, що зможу після цього спокійно жити.

Оце й усе, Ернесте. Казочці кінець. Finis.[5] Зізнаюся: я не хотів такого завершення своєї кар’єри. Головним персонажем цієї трагедії є Белль, але водночас це мало катастрофічні наслідки і для мене. Її адвокати наполягають на тому, щоб вона вимагала відшкодування збитків й отримала все, що тільки можна. Невдовзі їх аж труситиме від жадібності — справу зі зловживання службовим становищем розглянуть уже за кілька місяців.

Чи почуваюся я пригніченим? Звісно, що так. А хто б не почувався? Я називаю це «доречним пригніченням» — я ж бо нещасний і сумний старигань. Збентежений, самотній, сповнений сумнівів щодо самого себе — і завершую життя за умов суцільного засудження.

Ні, Ернесте, такий стан пігулками не вилікуєш. Це зовсім інше. Біологічні маркери відсутні: ані психомоторних симптомів, ані безсоння, ані втрати ваги. Але дякую за пропозицію.

Ні-ні, про самогубство я не думаю, хоча маю зауважити, що мене засмоктує темрява. Але я вмію виживати. Заповзу до підвалу й зализуватиму свої рани.

Так, здебільшого я самотній. Ми з дружиною багато років жили разом за звичкою. Для мене пріоритетною завжди була моя робота, тоді як шлюб залишався на околицях мого життя. Дружина повсякчас зауважувала, що я втілюю в життя всі свої бажання заради близькості з пацієнтами, і мала рацію. Але вона пішла від мене не з цієї причини. Моя атаксія швидко прогресує, і, гадаю, ідея перетворитися на мою доглядальницю їй аж ніяк не імпонувала. Припускаю, що вона вхопилася за цю нагоду обома руками, аби звільнити себе від такої перспективи. І я її не звинувачую.

Ні, мені не потрібен психотерапевт. Я вже казав, що це не клінічна депресія. Дякую, що запитали, Ернесте, але я був би сварливим пацієнтом. Отож, як я вже й казав, я зализую свої рани самостійно — і мені це вдається.

Гаразд, можете зателефонувати, щоб поцікавитися, як мої справи. Ця пропозиція мене просто розчулила. Але не варто так перейматися, Ернесте. Я міцний сучий син. Зі мною все буде гаразд.

Після цих слів Сеймур Троттер узяв свої палиці й побрів із кімнати. Ернест залишився сидіти, слухаючи, як поволі віддаляються звуки його кроків.

* * *

Кілька тижнів по тому Ернест зателефонував лікареві Троттеру, однак той знову-таки відмовився від будь-якої допомоги. Невдовзі він хвацько змінив тему розмови, заговорив про майбутнє Ернеста й укотре висловив впевненість у тому, що, якими б не були його таланти у психофармакології, він ще не віднайшов справжнього покликання. На його думку, Ернест природжений психотерапевт, тож просто мусив обрати те, що приготувала для нього доля. Лікар Троттер запропонував обговорити це детальніше за ланчем, однак Ернест відмовився.

— З мого боку це необдумана пропозиція, — мовив лікар Троттер без тіні іронії в голосі. — Пробачте. Я раджу вам змінити професійний напрям і водночас пропоную неабияк ризикнути, з’явившись зі мною на публіці.

— Зовсім ні, Сеймуре, — Ернест уперше звернувся до психотерапевта на ім’я, — ідеться ж не про це. Насправді — і мені ніяково про це говорити — я вже зголосився виступити експертним свідком у вашій справі зі зловживання службовим становищем.

— Ернесте, ви не маєте виправдовуватися через своє збентеження. Дати свідчення — ваш обов’язок. На вашому місці я вчинив би так само, точнісінько так само. Наша професія вразлива, і загрози чигають з усіх боків. І наш обов’язок захищати її та дотримуватися стандартів. Навіть якщо ви не вірите жодному моєму слову, повірте, що я високо ціную свою роботу. Я присвятив їй усе своє життя. Ось чому я розповів вам свою історію в найдрібніших деталях — я хотів, аби ви знали, що це не історія зради. Я працював на совість. Знаю, це прозвучить абсурдно, але навіть зараз я переконаний, що вчинив правильно. Іноді доля підкидає нам ситуації, у яких правильні вчинки стають неправильними. Я ніколи не зраджував своєї галузі, своїх пацієнтів. Що б не сталося в майбутньому, ви маєте мені повірити. Я вірю в те, що зробив: я б ніколи не зрадив пацієнта.

Ернест дав свідчення під час цивільного процесу. Адвокат Сеймура, який наголошував на похилому віці підсудного, згасанні його розумової діяльності та немічності, спробував застосувати нову, відчайдушну тактику захисту: він стверджував, що жертвою був саме Сеймур, а не Белль. Однак справа була безнадійною — Белль мала отримати компенсацію в розмірі двох мільйонів доларів. То була максимальна сума, що її можна отримати, вигравши справу зі зловживання службовим становищем. Звісно, адвокати Белль вимагали б і більше, та це була б марна праця, бо ж після розлучення й оплати судових витрат кишені Сеймура спорожніли.

Так завершилася історія Сеймура Троттера. Невдовзі після судового процесу він тихо виїхав із міста, і більше про нього не чули — за винятком листа (без зворотної адреси), якого Ернест отримав через рік.

* * *

До зустрічі з першим пацієнтом залишалися лічені хвилини. Але Ернест не міг утриматися, щоб іще раз не перечитати останню звістку про Сеймура Троттера.

Любий Ернесте!

У жахливі часи «полювання на відьом» моєю ситуацією переймалися тільки ви. Дякую вам за таку потужну підтримку. У мене все гаразд. Я заблукав, але не хочу, щоб мене шукали. Я вам багато чим завдячую, зокрема й цим листом та нашою з Белль спільною світлиною. Між іншим, позаду нас ви можете побачити її будинок: Белль отримала чимало грошенят.

Сеймур

Ернест уже не вперше поглянув на вицвілу світлину. Сеймур сидить в інвалідному візку на галявині, густо заса­дженій пальмами. Белль стоїть позаду нього — зневірена й похмура, а її руки щосили стискають ручки візка. Вона опустила очі. За нею видніється елегантний будинок у колоніальному стилі, а трохи далі виблискують молочно-зелені води тропічного моря. Сеймур усміхається — широкою, трохи дурнуватою й викривленою усмішкою. Однією рукою він тримається за свій візок, а палиця в іншій руці тріумфально спрямована вгору — до неба.

Щоразу, коли Ернест вивчав цю світлину, в нього з’являлося похмуре відчуття. Він підносив її до очей, намагаючись проникнути всередину, віднайти якусь підказку, зрозуміти, що ж насправді трапилося з Сеймуром та Белль. На його думку, розгадка крилася в очах Белль. Вони були сумні, навіть розгублені. Але чому? Вона ж отримала все, що хотіла, чи не так? Він спробувати роздивитися світлину ще ближче, щоб упіймати погляд Белль. Однак вона завжди відводила очі.

  Розділ 1

Протягом останніх п’яти років Джастін Астрід тричі на тиждень починав свій день із візиту до лікаря Ернеста Леша. Сьогоднішній візит розпочався так само, як і сімсот попередніх сеансів: за десять восьма ранку він піднявся сходами вікторіанського будиночка на Сакраменто-стрит, пофарбованого в яскраво-бузковий та темно-червоний