Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

мали б знайти ті частини, які вона сховала від себе за межами свідомості, та з’єднати різні точки в її психічному ландшафті. Лише тоді ми зможемо відтворити жахливі події тієї ночі, коли вона вбила свого чоловіка. Це буде повільний і складний процес.

Зазвичай, коли ми починаємо працювати з пацієнтом, відсутнє відчуття терміновості, немає заздалегідь визначеної терапевтичної програми. Зазвичай ми починаємо з того, що розмовляємо протягом багатьох місяців. У ідеальному світі Алісія розповіла б мені про себе, своє життя і дитинство. Я слухав би, повільно створюючи всю картину, доки вона не стане завершеною і я зможу внести точні корисні роз’яснення. У цьому ж випадку вона не розповідатиме. Я не слухатиму. І потрібну мені інформацію я збиратиму за допомогою невербальних підказок, наприклад, свого контр­перенесення — почуттів, які Алісія викликатиме в мене під час сеансів, — і будь-якої інформації, що зможу віднайти в інших джерелах.

Тобто я розпочав план допомоги Алісії, насправді не знаючи, що саме робити. І тепер я мав виконати свій обов’язок перед Алісією — допомогти їй. Дивлячись, як вона сидить навпроти мене в медикаментозному тумані, як навколо її рота збирається слина, а пальці тремтять, наче брудні метелики, я відчув раптовий і неочікуваний щемкий сум. Мені стало відчайдушно шкода Алісію і таких, як вона, — усіх нас, усіх скривджених і загублених.

Звісно, нічого з цього я їй не сказав. Натомість я зробив те, що зробила б Рут.

І ми просто сиділи в тиші.

 

8

 

Я відкрив теку Алісії, що лежала на моєму столі. Діомед люб’язно мені її надав.

— Ти маєш прочитати мої записи, — сказав він. — Вони допоможуть тобі.

Я не мав жодного бажання розбиратись у його записах; я вже знав, про що думає Діомед, і тепер мав дізнатися, що, власне, думаю я. Але все одно я ввічливо прийняв теку.

— Дякую. Це чудова допомога.

Мій кабінет був тісний і бідно умебльований, схований у задній частині будівлі біля пожежного виходу. Я визирнув у вікно. На вулиці маленький чорний дрізд клював клаптик примерзлої трави, зажурено і без особливої надії.

Я здригнувся. У кімнаті було морозно. Маленький радіа­тор під вікном зламався — Юрій сказав, що спробує полагодити його, та найкращим варіантом буде, якщо я поговорю зі Стефані або винесу це питання на збори громади. Раптом я відчув співчуття до Еліф та її боротьби за те, щоб замінили зламаний більярдний кий.

Я проглядав теку Алісії без особливих сподівань. Більшість необхідної мені інформації містилася в онлайновій базі даних. Однак Діомед, що, як більшість літніх співробітників, вважав за краще писати звіти від руки (ігноруючи прохання Стефані так не робити), продовжував усе звичним способом — звідси й пошарпана тека переді мною.

Я прогорнув нотатки Діомеда, не зважаючи на його старомодні психоаналітичні інтерпретації, і зосередився на щоденних звітах медсестер, які містили інформацію про повсякденну поведінку Алісії. Я уважно читав ці звіти. Мені потрібні були факти, цифри, подробиці, я мусив знати, у що саме вліз, із чим доведеться мати справу і чи не очікують на мене якісь сюрпризи.

Наприкінці тека виявилася зовсім тонкою. Коли Алісію помістили до «Ґроу», вона двічі різала зап’ястки і намагалася ушкодити руки всім, що бачила. Перші півроку жінка була на спостереженні — за нею постійно наглядали дві медсестри, згодом нагляд пом’якшили до однієї. Алісія не намагалася взаємодіяти з хворими чи персоналом, лишаючись замкнутою і відособленою; у більшості випадків решта пацієнтів давали їй спокій. Якщо хтось не відповідає, коли ти говориш до нього, і ніколи не ініціює розмову, ти незабаром забудеш про його існування. Алісія швидко розчинилась у навколишньому середовищі, стала непомітною.

Виділявся лише один випадок. Він трапився в їдальні через кілька тижнів після прийняття Алісії до «Ґроу». Еліф звинуватила Алісію в тому, що та зайняла її місце. Точно незрозуміло, що саме сталося, але конфлікт швидко загост­рився. Вочевидь, Алісія стала агресивною — вона розбила тарілку і намагалася перерізати горло Еліф зазубреним краєм. Алісію втихомирили, накачали седативними й ізолювали.

Я не знав, чому цей інцидент привернув мою увагу, та щось мені тут здалося дивним. Я вирішив запитати в Еліф про цей випадок.

Я вирвав з блокнота аркуш і дістав ручку. Стара звичка, сформована за час навчання в університеті — занотовування допомагає впорядкувати думки. Мені завжди було важко сформулювати думку, доки не запишу її.

Я почав строчити ідеї, нотатки, цілі — розробляти план наступу. Щоб допомогти Алісії, я мав зрозуміти її та її стосунки з Ґебріелом. Чи кохала вона його? Чи ненавиділа? Що спонукало її до вбивства? І чому вона відмовляється говорити про вбивство чи про щось інше? Поки що жодних відповідей — лише питання.

Я записав слово і підкреслив його: АЛКЕСТА.

Автопортрет був важливим, чомусь я знав це. А зрозуміти, чому саме, було головним у розгадці цієї таємниці. Картина була єдиним повідомленням Алісії, її єдиним свідченням. Вона промовляла щось, що я ще мав зрозуміти. Я зробив примітку: повернутися до галереї і знову подивитися на картину.

Я записав іще одне