Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

Трьома поверхами нижче лежав внутрішній двір — зав­більшки з тенісний корт, оточений високими стінами з червоної цегли, занадто високими, щоб видертися на них, хоча, безперечно, деякі намагалися. Щодня пацієнтів виводили сюди на півгодини прогулятися, хотіли вони цього чи ні; у такий холод я б не звинувачував їх у тому, що вони опиралися. Деякі пацієнти стояли на самоті, щось бурмочучи собі під ніс, або ходили сюди-туди, наче непосидючі зомбі, що прямують у нікуди. Інші скупчувалися в гурти, розмовляли, палили і сперечалися. До мене долинали голоси, крики і дивний збуджений сміх.

Спочатку я не бачив Алісію. А потім помітив її. Вона стояла на самоті у дальньому куті внутрішнього двору. Абсо­лютно нерухома, немов статуя. Юрій прямував через двір до неї. Він щось сказав медсестрі, яка стояла за кілька метрів. Та кивнула, і Юрій підійшов до Алісії: обережно, повільно, як би ви наближалися до непередбачуваної тварини.

Я попросив його не надто вдаватися в деталі, просто сказати їй, що новий психотерапевт відділення хоче з нею познайомитися. Я просив Юрія, щоб це звучало як прохання, а не вимога. Поки він розмовляв з нею, Алісія стояла непорушно. Вона ні кивнула головою, ані виявила жодних ознак того, що почула його. Потім була коротка пауза, Юрій розвернувся і пішов геть.

«Що ж, ось і все, — подумав я, — вона не прийде».

До біса, я мав це знати. Усе це було марнуванням часу.

І тоді, на мій подив, Алісія зробила крок уперед. Трохи невпевнено вона попленталася за Юрієм через увесь двір, а тоді вони зникли з мого поля зору.

Отже, вона йшла. Я намагався заспокоїтись і підготуватися. Старався притишити негативні голоси у своїй голові: передусім батьків голос, який казав мені, що я ні на що не здатний шахрай, не гідний цієї роботи. «Замовкни, — думав я, — замовкни, замовкни, замовкни…»

За кілька хвилин у двері постукали.

— Заходьте.

Двері відчинилася. У коридорі з Юрієм стояла Алісія. Я глянув на неї, але вона втупилась у підлогу.

Юрій гордо всміхнувся до мене.

— Ось і вона.

— Так, я бачу. Привіт, Алісіє.

Вона не відповіла.

— Ти не проти зайти?

Юрій нахилився вперед, ніби щоб підштовхнути її, та насправді він не торкнувся Алісії, а натомість прошепотів:

— Нумо, дорогенька. Заходь і сідай.

Алісія на мить завагалася. Підвела погляд на Юрія, а потім вирішила. Вона увійшла до кімнати, трохи похитуючись. Сіла у крісло, тихо, як кішка, і поклала тремтячі руки на коліна.

Я збирався зачинити двері, та Юрій не йшов. Я стишив голос:

— Тут вже я сам, дякую.

Юрій мав стурбований вигляд.

— Але ж ви будете один на один. А професор казав…

— Я візьму на себе повну відповідальність. Усе гаразд. — Я дістав з кишені свій персональний сигнал про небезпеку. — Бачите, у мене є цей пристрій — але він мені не знадобиться.

Я кинув погляд на Алісію. Вона не виявляла жодних ознак, що чує мене. Юрій знизав плечима, вочевидь, засмутившись.

— Я буду за дверима, просто про всяк випадок.

— Це необов’язково, але дякую.

Юрій пішов, і я зачинив двері. Поклав сигнал на стіл. Сів навпроти Алісії. Вона не підводила очей. Деякий час я її вивчав. Її обличчя було невиразним, порожнім. Медика­ментозна маска. Цікаво, що було за нею.

— Я радий, що ти погодилася зустрітися зі мною, — сказав я.

Я чекав відповіді, але розумів, що її не буде. Тож я провадив далі:

— У мене є перевага, бо я знаю про тебе більше, ніж ти про мене. Твоя репутація йде попереду тебе — репутація художниці. Я шанувальник твоїх робіт. — Жодної реакції. Я трохи посунувся у своєму кріслі. — Я запитав професора Діомеда, чи можемо ми поговорити, і він люб’язно орга­нізував нам цю зустріч. Дякую, що погодилася на неї.

Я витримав паузу, сподіваючись хоч би на якийсь знак під­твердження — кліпання, кивок, насуплені брови. Нічого. Я намагався вгадати, про що вона думає. Можливо, Алісія була настільки накачана ліками, що взагалі не могла думати.

Я згадав про свого давнього терапевта, Рут. Що вчинила б вона? Рут завжди казала, що ми зроблені з різних частин: деякі хороші, деякі погані. І що здоровий розум може зберігати баланс й жонглювати хорошими і поганими частинами одночасно. Психічна хвороба полягає саме у нестачі цього поєднання — ми втрачаємо зв’язок зі своїми неприйнятними частинами. Якщо я хотів допомогти Алісії, то ми