Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

— Гадаю, це правда.

— Знаєш, — сказав він, змінюючи тему навіть без натяку на паузу, — на твоїй співбесіді моя думка була вирішальною. Остаточний голос, так би мовити. Я рішуче висловився на твою користь. Розумієш чому? Скажу тобі: я щось побачив у тобі, Тео. Ти нагадав мені мене самого… Хтозна? Через кілька років ти міг би керувати цим місцем. — Слова зависнули в повітрі, і тоді Діомед зітхнув: — Якщо воно ще існуватиме, звісно.

— Гадаєте, лікарню можуть закрити?

— Хтозна… Замало пацієнтів, забагато персоналу. Ми тісно співпрацюємо з трастовим фондом, щоб знайти більш «економічно життєздатну» модель. Це означає, що за нами постійно стежать і оцінюють — шпигують. Запитаєш, як нам вдається виконувати терапевтичну роботу за таких умов? Як казав Віннікотт: «Не можна займатися терапією в палаючому будинку». — Діомед похитав головою і раптом набув вигляду, що відповідав його віку, — виснаженого і безрадісного. Професор понизив голос і змовницьки зашепотів: — Я вважаю, що адміністраторка, Стефані Кларк, у змові з ними. Зрештою, це траст платить їй зарплатню. Поспостерігай за нею, і ти побачиш, що я маю на увазі.

Я подумав, що Діомед поводиться, наче параноїк, проте, напевно, його можна було зрозуміти. Я боявся бовкнути щось не те, тому дипломатично тримав паузу. А потім…

— Я хочу запитати вас про дещо, — промовив я. — Стосовно Алісії Беренсон.

— Алісії Беренсон? — здивовано подивився на мене професор. — А що з нею?

— Мені цікаво, яку саме терапію з нею проводять. Інди­відуальну?

— Ні.

— Чому?

— Ми пробували індивідуальну терапію — і покинули.

— Чому? Хто з нею спілкувався? Індіра?

— Ні, — Діомед похитав головою. — Насправді я займався з Алісією.

— Зрозуміло. І що сталося?

Він знизав плечима.

— Вона відмовилася від зустрічей у моєму кабінеті, тож я ходив до неї в палату. Під час сеансів вона просто сиділа на своєму ліжку і дивилась у вікно. Звісно, Алісія відмовлялася говорити. Відмовлялася навіть дивитися на мене. — Він роздратовано скинув руки вгору. — Я вирішив, що це було марнуванням часу.

Я кивнув.

— Припускаю… що ж, можливо, це перенесення… 9

— Так? — Діомед зацікавлено зиркнув на мене: — Продовжуй.

— Цілком можливо, що ваша присутність для неї була авторитарною, а може, вона сприймала вас як людину, що потенційно може покарати… Не знаю, які стосунки були в неї з батьком, але…

Діомед усміхався, наче слухав жарт і передбачав його закінчення.

— То ти гадаєш, їй зручніше буде з кимсь молодшим? — запитав він. — Дай-но здогадаюся… Таким, як ти? Думаєш, ти зможеш їй допомогти, Тео? Зможеш урятувати Алісію? Змусити її говорити?

— Не знаю, чи врятувати, але допомогти їй я хотів би. Принаймні спробувати.

Діомед знову всміхнувся.

— Ти не перший. Я вірив, що мені вдасться. Алісія — це мовчазна сирена, мій хлопчику, яка заманює нас до скель, де наші терапевтичні амбіції розбиваються на друзки. Від неї я отримав цінний урок поразки. Можливо, тобі доведеться засвоїти той самий урок.

Я зухвало подивився йому в очі.

— Якщо тільки я не досягну успіху.

Усмішка Діомеда зникла, і її замінило щось таке, що було важче зчитати.

Він трохи помовчав, а потім вирішив.

— Поглянемо, поглянемо… Спершу ти повинен познайомитися з Алісією. Тебе ж їй ще не представляли?

— Ні, поки що ні.

— Тоді попроси Юрія організувати це, добре? Потім повідомиш мені.

— Гаразд, — відповів я, намагаючись приховати захоп­лення. — Повідомлю.

7

Терапевтичний кабінет був невеликою вузькою прямокутною кімнатою, убогою, як тюремна камера, або ще жалюгіднішою. Вікно було зачинене і заґратоване. На крихітному столику стояла яскраво-рожева коробка серветок, радісний акцент, що дисонував з рештою кімнати, можливо, її поставила Індіра: я не міг уявити, як Крістіан пропонує серветку своїм пацієнтам.

Я вмостився в одному з двох старих подертих крісел. Час минав. Алісії не було. Можливо, вона не прийде? Можливо, вона відмовилася зустрічатися зі мною? Вона має на це повне право.

Роздратований і схвильований, я не міг спокійно сидіти, тому вскочив, підійшов