Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

class="MainText para-style-override-2">— Гадаю, що важливо бути пунктуальним і на збори приходити вчасно…

— Так, як ти? — запитав чоловік у колі.

Я повернувся і побачив, що це був Крістіан. Він реготав, задоволений своїм жартом. Я вичавив із себе посмішку і повернувся до Еліф.

— Він має рацію, сьогодні вранці я теж спізнився. Можливо, цей урок ми повинні засвоїти разом.

— Ти про що? — спитала Еліф. — Хто ти вхуя взагалі такий?

— Еліф. Слідкуй за язиком, — сказав Діомед. — Не змушуй мене тебе покарати. Сідай.

Еліф не поворухнулася.

— А що з києм?

Це питання було адресовано Діомеду, але він подивився на мене, чекаючи, що я відповім.

— Еліф, я бачу, що ти злишся через більярдний кий, — почав я. — Підозрюю, що той, хто зламав його, також злився. Виникає питання про те, що ми робимо з гнівом у цій установі. Як щодо того, щоб зупинитися на цьому і якусь мить поговорити про гнів? Ти не присядеш?

Еліф закотила очі. Але сіла.

Індіра кивнула, здаючись задоволеною. Ми з нею почали розмовляти про гнів, я та Індіра, намагаючись залучити пацієнтів до обговорення їхніх гнівних почуттів. Здавалося, ми разом добре працювали. Я відчував, як Діомед спостерігає та оцінює мої дії. Він мав задоволений вигляд.

Я кинув погляд на Алісію. І, на мій подив, вона дивилася на мене, принаймні в моєму напрямку. На її обличчі була якась туманна неясність, ніби жінка намагалася зосередити погляд і щось побачити.

Якби ви сказали мені, що ця розбита оболонка колись була геніальною Алісією Беренсон, за описами тих, хто знав її як приголомшливу, чарівну і сповнену життя, я просто вам не повірив би. Тоді я зрозумів, що правильно вирішив приїхати до «Ґроу». Усі мої сумніви зникли. Я був ­готовий не зупинятися ні перед чим, доки Алісія не стане моєю пацієнткою.

Не можна було марнувати жодної хвилини: Алісія була втрачена. Вона зникла.

І я мав намір знайти її.

 

6

 

Кабінет професора Діомеда розташовувався у найзанедбанішій частині лікарні. У коридорі по кутках висіло павутиння і світило лише кілька лампочок. Я постукав у двері й за мить почув зсередини його голос.

— Заходьте.

Я повернув ручку, і двері зі скрипом відчинилися. Мені одразу вдарив у ніс запах у кімнаті. Він відрізнявся від решти в лікарні. Пахнуло не антисептиком чи відбілювачем, а якось дивно, наче в оркестровій ямі. Деревом, струнами і смичками, лаком і воском. За мить мої очі звикли до присмерку, і я помітив біля стіни фортепіано — предмет, несумісний з лікарнею. Близько двадцяти металевих пюпітрів сяяли в темряві, а на столі височів стос із нот — хитка вежа з паперу, що тягнулася до неба. На іншому столі лежала скрипка, поряд із гобоєм і флейтою. І ще арфа — величезний інструмент з красивою дерев’яною рамою і рядами струн.

Я витріщився на все це, роззявивши рота. Діомед зареготав.

— Тебе здивували інструменти? — запитав він і, хихочучи, присів за свій стіл.

— Вони ваші?

— Мої. Музика — моє хобі. Ні, брешу — моя пристрасть. — Він драматично тицьнув пальцем у повітря. Говорячи, професор активно жестикулював, мовби диригував невидимим оркестром.

— Я керую неформальним музичним гуртом, — сказав він, — відкритим для всіх охочих із персоналу чи пацієнтів. Я вважаю музику найефективнішим терапевтичним інструментом. — Діомед зупинився, щоб продекламувати ритмічним музичним тоном: — У музики чарівність є, якою вона втішає найлютіше серце… 8 Ти згоден?

— Впевнений, ви маєте рацію.

— Гмм… — Діомед деякий час вдивлявся мені в обличчя. — Ти граєш?

— На якому інструменті?

— На будь-якому. Для початку на трикутнику.

Я похитав головою.

— Я не дуже музикальна людина. У школі трохи грав на блокфлейті, поки був малий. Ось і все.

— То ти розумієш ноти? Це перевага. Добре. Обери будь-який інструмент. Я навчу тебе.

Я всміхнувся і знову похитав головою.

— Побоююся, я не достатньо терплячий.

— Ні? Що ж, терплячість — це така чеснота, яку ти добре розвинеш як психотерапевт. Знаєш, у свої юні роки я не міг визначитися, ким мені бути: музикантом, священиком чи лікарем. — Діомед зареготав. — А тепер я три в одному.