Алекс Міхаелідес - Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес

відповідальність за своє благополуччя. Це не завжди спрацьовувало; просто Діомед обожнював групову терапію і щосили заохочував такі зустрічі. Можна сказати, що з аудиторією він почувався найщасливішим. Я подумав, що Діомед трохи схожий на театрального антрепренера, коли він підвівся, щоб привітати мене, широко розкривши обійми:

— Тео. Ось і ти. Приєднуйся до нас.

Професор говорив з легким, ледь помітним грецьким акцентом — він майже втратив його за тридцять років життя в Англії. Діомед був привабливий чоловік, і хоча йому було за шістдесят, він мав значно молодший вигляд. У нього була юнацька, пустотлива поведінка, і він більше скидався на легковажного дядька, ніж на психіатра. Це не означає, що він не був відданий своїм пацієнтам. Діомед завжди приїздив раніше за прибиральниць і надовго затримувався після того, як нічна зміна персоналу вже прийняла справи у денної. Іноді він навіть ночував у себе в кабінеті на дивані. Двічі розлучений, Діомед любив казати, що його третій і найуспішніший шлюб був із «Ґроу».

— Сідай ось тут, — промовив він, вказуючи на вільний стілець біля себе. — Сідай, сідай, сідай.

Я зробив, як він сказав. Діомед урочисто оголосив:

— Дозвольте мені представити нашого нового психотерапевта, Тео Фабера. Сподіваюсь, ви приєднаєтеся до мене і привітаєте Тео в нашій маленькій родині…

Поки він говорив, я бігав очима по колу, шукаючи Алісію. Але ніде її не бачив. Окрім професора Діомеда в бездоганному костюмі й краватці, решта людей були вдягнені здебільшого в сорочки або футболки. Важко було вгадати, хто з них пацієнт, а хто персонал.

Кілька облич були мені знайомі. Наприклад, Крістіан. Я знав його з «Броадмуру». Психіатр зі зламаним носом і темною бородою, любитель регбі. Геть неприємний тип. Він пішов з «Броадмуру» невдовзі після того, як я туди влаштувався. Якщо чесно, то Крістіан мені не подобався, та, зрештою, я не достатньо добре його знав, адже ми недовго працювали разом.

Звісно ж, я пам’ятав Індіру зі співбесіди. Вона всміхнулася до мене, і я був вдячний, бо лише її обличчя було дружнім. Хворі здебільшого дивилися на мене з непривітною недовірою. Я їх не звинувачую. Насилля, якого вони зазнали, — фізичне, психологічне, сексуальне — означало, що мине ще багато часу, поки вони зможуть довіряти мені, якщо взагалі зможуть. Усі пацієнтки були жінки — більшість мали грубі риси обличчя, зморшки і шрами. У них було важке життя. Вони страждали від жахіть, які загнали їх на землю психічних захворювань. Їхній шлях був закарбований на їхніх обличчях, цього неможливо було не помітити.

Але ж Алісія Беренсон? Де вона? Я знову обвів усіх поглядом, та все одно не міг її знайти. І тоді я зрозумів, що дивлюся просто на неї. Алісія сиділа навпроти мене, на тому боці кола.

Я не помітив її, бо вона була невидимою.

Алісія у своєму кріслі нахилилася вперед. Вочевидь вона була під сильною дією заспокійливих. Жінка тримала паперовий стаканчик з чаєм і тремтячою рукою розливала гарячу рідину на підлогу. Я втримався, щоб не підійти і не вирівняти її паперянку. Алісія була у такій відключці, що сумніваюся, щоб вона щось помітила.

Я не очікував, що вона буде аж у такій поганій формі. Від тієї вродливої жінки, якою вона колись була, лишилися деякі відголоски: глибокі блакитні очі, ідеально симетричне обличчя. Але вона була занадто худою і мала неохайний вигляд. Її довге руде волосся лежало брудною кучмою на плечах. Нігті на руках були погризені й відірвані. На обох зап’ястках виднілися вицвілі шрами — вони були правильно відтворені на автопортреті, який я бачив. Її пальці безперестанно тремтіли, безсумнівно, це побічний ефект препаратів, на яких вона сидить, — рисперидону чи інших важких нейролептиків. Навколо її розтуленого рота збиралася блискуча слина; неконтрольоване слиновиділення — ще одна печальна побічна дія ліків.

Я помітив, що Діомед дивиться на мене, тож відірвався від Алісії та зосередився на ньому.

— Впевнений, що ти можеш розповісти про себе краще, ніж я це зробив, Тео, — сказав він. — Не скажеш кілька слів?

— Дякую, — кивнув я. — Насправді мені нічого додати. Лише те, що я дуже щасливий бути тут. Схвильований, знервований, сповнений надії. І я нетерпляче чекаю, коли ближче познайомлюся з усіма — зокрема з пацієнтами. Я…

Раптом мене перервав звук дверей, які голосно відчинилися. Спочатку я подумав, що мені ввижається. У кімнату увірвалася гігантша, тримаючи два вищерблені дерев’яні кілки, які вона підняла високо над головою і кинула в нас, наче списи. Одна з пацієнток заплющила очі й закричала.

Я вже очікував, що списи проштрикнуть нас, але вони важко упали на підлогу посеред кола. І тоді я побачив, що це взагалі не списи. Це був більярдний кий, розламаний надвоє. Здоровезна пацієнтка, темноволоса туркеня років за сорок, закричала:

— Бісить мене! Більярдний кий уже тиждень поламаний, а ви, блядь, досі його не замінили!

— Слідкуй за тим, що говориш, Еліф, — сказав Діомед. — Я не готовий обговорювати питання про кий, доки ми не вирішимо, чи доцільно дозволити тобі приєднатися до громади з таким запізненням. — Він лукаво обернувся до мене й запитав: — Як ти вважаєш, Тео?

Я кліпнув і за мить віднайшов свій голос.