Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Драккайнен відірвав погляд від голих Зміїв, яких роздирали, проколювали і мучили присадкуваті демони із жаб’ячими мертвими пиками. Дивився на людей, вплетених у величезну колісну ліру, на гігантську сферичну гайду, що виглядала як вирваний із тіла кривавий орган, нашпигований велетенськими флейтами.

Під його ногами крокував шолом. Округлий, із закритим заборолом, на двох кривих карликових ніжках. На верхівці шолома смикалася відрубана людська стопа, пришпилена стрілою.

— Тебе я теж десь бачив.

Тих, кого катували, виглядали настільки ж знудьгованими і сонними, як і ті, що брали участь в оргіях. Так само переважно клубочилися і звивалися на землі й один на одному.

Тільки сплетені з холодного туману потвори, щуро-жаб’ячі гібриди і карлики мали в собі крихти життя.

— Я перепрошую, може, хтось бачив тут П’єра ван Дікена?

— Колючка! Колючка! Колючка!

Драккайнен потер обличчя і рушив далі, проштовхуючись крізь натовп. Недалеко.

Аж до великого возу, запряженого крабами — черговими дітьми в панцирях.

Драккайнен відразу напружився і схопився за руків’я меча.

Краби оточували його, видаючи свій жахливий писк, від якого дзвеніло у вухах.

Він присів у низькій бойовій стійці, але ті обходили його колом, немов броньовані жаби; у вузьких прорізах, на широких металевих мордах була лише темрява. Він якийсь час кружляв із однією долонею на руків’ї, і з другою, витягнутою перед собою, поки всі краби не висунули своїх кінцівкок і не почали дзеленчати клинками. Навколо Подорожнього завмерло кільце кривих лез, немов тернова корона.

Він випростався.

— Не можу, — прошепотів. — Не можу. Знаю, що ви таке. Я навіть ударити дитину не в силах. Вибач, командоре. Усі вибачте. Не можу.

Раптом краби з металевим посвистом сховали клинки.

— Колючка! Колючка! Колючка!

— Гаразд, — сказав насилу Драккайнен. — Колючка.

Віз мав утикані шипами борти з почорнілого дерева, укріпленого залізними смугами. Шипи були навіть на колесах. Відкинулася кришка й упала йому під ноги. На її внутрішній частині були залізні сходи.

— Гаразд, — повторив Драккайнен. — Поїхали.

З висоти йому було добре видно скупчення тіл, тортури, вогонь, вигрібні ями, і татуйовані нещасні, які вовтузилися серед усього цього. Краби впряглись і потягнули скрипучий віз через пекло, повне галасу, писклявих, какофонічних тонів флейт і волинок.

— У музичному пеклі ніяк не обійтися без акордеонів, — пробурмотів Драккайнен.

Віз їхав серед цього божевілля, Змії чіплялися за спиці й ободи коліс, намагалися піднятися на борт, розпорюючи тіла об шипи, потім відпадали, і колеса котилися по них.

Колючка з’явилася за поворотом долини. Оточена горами, під похмурим небом. Трохи нагадувала гігантську кучеряву зграю птахів або торнадо. Велетенське веретено, що прямує до небес.

— На милість Божу, що воно таке? — прошепотів Драккайнен.

— Колючка! Колючка! Колючка!

Зблизька, коли він зліз із возу, виявилося, що Колючка і справді була лише рухом. Гігантським фракталом із заліза. Обертовими обручами, косами, маятниками, зубчастими колесами й ексцентриками. Усе це крутилося навколо себе й одне навколо одного, з шумом, який наводив на думку про гігантські ґвинти. Часом це нагадувало астролябію, часом — веретено, а іноді — якийсь годинниковий механізм.

— Колючка! Колючка! Колючка!

— Ви здуріли? Я туди не піду, воно ж мене порубає, — гаркнув Драккайнен.

І тоді щось змінилося.

Обручі почали зупинятися, коси й маятники припинили розгойдуватися, і об’єкт почав змінювати форму, немов монструозний пазл із кованого заліза і мостових елементів. Гігантські форми проверталися з шумом повітря і приголомшуючим скреготом, а потім, одна за одною, завмирали, шикуючись пласкими рівнями, утиканими величезними колючками, утворюючи міст. Він був нерухомий, але поверхня його в будь-який момент могла розділитися і розпастися, перетворившись на плутанину обертальних елементів.

А по цьому мосту крокував високий чоловік із зачесаним на потилицю темним волоссям, вбраний у чорний костюм і чорну сорочку, з накинутим на плечі плащем.

— Хто ти? — крикнув він мовою Узбережжя. — Звідки знаєш слово «Акен»? Що робиш на Землях Змія?!

— Доктор ван Дікен, я гадаю? — сказав Драккайнен англійською і сховав меч у піхви.

Той скам’янів:

— Маскування! Замаскували тобі очі! І ніс! І навіть вуха!

Він розвернувся:

— Прошу за мною.

За спиною Драккайнена пролунав злитий скрегіт десятка мечів. Перший крок вирішив справу.

Ван Дікен крокував уперед, за ним розвівався плащ, а міст розпадався відразу за Драккайненом, знову розділявся на маятники й шестерні, що оберталися, наче гострі ґвинти. Там, де вони йшли, виднілися залізні мури й коридори, але за спиною все тонуло в русі, обертанні, свисті та скреготі обертальних частин.

Кімната була круглою і сталевою, як і все тут. Наводила на думку про вікторіанській пароплав або локомотив. Ковані залізні меблі, прикраси, а між ними стирчать шпичаки; підлогу, схоже, викладено з трикутних елементів, подібних до сталевих зубів. Усе це могло в будь-який момент розпастися в хаос і рух вируючого заліза.

— Пане Ван Дікен, — почав Драккайнен. — Я з рятувальної групи. Приїхав вас евакуювати.

— Евакуація… — сказав Ван Дікен. — Через чотири роки, чотири місяці і двадцять два дні. Евакуація.

— Де інші?

— Після того, що сталося на станції, нас уціліло четверо. Ми пішли кожен своєю дорогою.

— Чому?

— Було дуже небезпечно.