Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

Він обійшов озерце і глянув уздовж стегон.

— Я так і знав. Гідний подиву реалізм. Але ж і величезна у тебе печера! — крикнув він, бажаючи почути відлуння. — Зараз я мушу йти, але на зворотному шляху відвідаю тебе. Завжди любив печери.

Дно долини було пласким. Там росли дерева і трава, його прорізали струмки, розливаючись круглими ставками. Але тільки це й виглядало нормальним.

Ненормальними були, наприклад, довгі річки туману, що текли долиною.

Холодного туману, який наповнювали створіння, що постійно змінювали форму, і яких він бачив тепловізором.

За пагорбом, що поріс лісом, маячіли якісь забудови. Але не звичайні дерев’яні будинки з дошок, до яких він звик, а горбкуваті споруди, схожі або на гігантські гарбузи, або на дзоти чи на пузаті глечики.

Десь він таке вже бачив. Це виснажливе відчуття мав уже давно. Щось знайоме, але поза досяжністю пам’яті. Пісочні, дивні будівлі і квадратна башта, увінчана тонкою чорною шибеницею.

Немов дежавю. Дивне передчуття, що мучило його вже кілька днів. Ось-ось, за найближчим поворотом у мозку. Майже можна рукою дотягнутися.

Ці яскраво-рожеві психоделічні фонтани, що виглядали мов виготовлені з препарованих, розрізаних органів і фрагментів колючих панцирів омарів.

Ці тварини, що крутяться то тут, то там.

Чорна триголова ящірка, що виповзає зі ставка.

На Мідґаарді немає триголових ящірок.

Немає і ропухоподібних чорних створінь, укритих лискучими, немов корали, бородавками, які смажать собі на решітці людську стопу.

Немає шестиногого щура в окулярах, що немов черепаха тягне черепок, особливо якщо той схожий на ввігнуту миску і прикрашений людською долонею, пришпиленою ножем.

Це трохи нагадувало божевільний парк розваг.

Він дивився на гігантські рожево-аквамаринові квіти, слизькі на дотик, що нагадували тіло. Дивився на м’ясисті білі кулі, схожі на гігантські фрукти, в яких крізь стінки просвічувалися людиноподібні форми, що неквапливо копошилися.

Він ішов.

Потрібно знайти кого-небудь, хто міг би щось пояснити.

Він піднявся на пагорб, увінчаний дивною скульптурою з переплетених рожевих форм, які неможливо описати. Крізь отвір в одному з елементів увесь час по колу пролітала зграйка чорних ошалілих пташок. По колу, по колу, аж починала крутитися голова.

На верхівці пагорба він зауважив черговий кулястий міхур, схожий на тонкостінний білий фрукт. Він був розміром із намет, усередині пара людей Змія механічно, хоч і несамовито злягалася, плескаючись в розчавленій рожевій м’якоті фрукту.

Він тупо дивився крізь розірвану збоку і подібну до білого пергаменту шкірку фрукта, бачив залиту потом спину чоловіка, вкриту зиґзаґами червоно-чорного татуажу, і такі ж татуйовані щиколотки і стопи жінки, переплетені на його сідницях.

Мовчки спостерігав, як фрукт раптово випускає шпичастий в’юнкий відросток, який розквітає величезним, немов таця, білим лотосом, розгортає пласкі пелюстки, а потім відбруньковується величезна бульбашка, яка відлітає з вітром.

— Що ж я такого з’їв, da piczki materi, — пробурмотів Драккайнен.

Біля підніжжя гір клубочилися сотні голих тіл Людей Змія. Саме клубочилися. Абсолютно безглуздо. Це навіть не була якась велика оргія. Вони просто вовтузилися, немов черв’яки, і безглуздо переверталися в ставку навколо обертового фонтану тілесного кольору.

Не звертали на нього уваги. Він крався між ними, розганяючи дивних птахів і ящірок, що плуталися під ногами, і тримав долоню на руків’ї меча, що стирчало з-за спини.

Вони й справді не звертали на нього уваги. Лазили то тут, то там, немов очманілі чи загіпнотизовані. Не відреагували навіть, коли він розігнав одну таку групку, перекинувши деяких на землю. Хтось підвівся і пішов далі, а деякі так і лишилися безглуздо лежати, поки хтось ще не приліг на них зверху, так само сонно і без жодної мети.

— Знаю! — сказав раптово Драккайнен Змієві, що проходив поруч. — Це Сад земних насолод! Це, — він показав на тілесний фонтан, — Фонтан Життя або Радості, вже не пам’ятаю. Розумієш?

Черговий перехожий глянув на нього порожнім поглядом і повернувся до жування червоних ягід.

— Ви не могли цього придумати, морди! — крикнув Драккайнен. — Не могли бачити картин Босха, а отже, в мене все ж галюцинація!

Він пішов далі і раптово зупинився біля чергової групки.

— Акен, — сказав він. Вони завмерли і поглянули на нього. — Ієронім ван Акен. Босх.

— Акен, — відповів йому хор тупих голосів.

— Мило з вами говорити. Так, може, тепер П’єр Ван Дікен?

Запала раптова тиша.

— Колючка, — відповів невпевнений голос. А за мить озвався другий, немов побоюючись: — Колючка!

А за мить скандували хором:

— Колючка! Колючка! Колючка!

Вони кричали, вказуючи кудись пальцями. Угору долиною.

— Я тебе вже бачив! — заволав Драккайнен до ченця в рясі, з тонзурою і щурячою мордочкою, прикрашеною окулярами, який тримав оправлену в сап’ян книжку. — Я тебе вже бачив у музеї!

— Підсумуймо, — сказав Драккайнен. — Босх. Прізвисько Акена. Холодний туман. Окуляри на обличчі Змія. Стилістика зброї й обладунку, характерні для п’ятнадцятого століття. У світі, де вершиною технології залишається напівзакритий шолом із носовою стрілкою. Далі «Сад земних насолод», а отже, тут, за тим пагорбом, у нас буде…

Піднявся на пагорб.

— О Христосе милосердний. «Музичне пекло».

Над рівниною було виразно темніше. Над нею збиралися темні хмари, а вдалині, серед зруйнованих будинків, палали пожежі, підсвічуючи шибеницю.

Щось