Ярослав Гжендович - Нічний подорожній, Ярослав Гжендович

— Драккайнен.

— Драккайнен. Скандинав?

— У певному сенсі, я з Центральної Європи. Фінляндія, Польща, Хорватія.

— Центральна Європа… Тобто Східна, вірно? Неслухняні провінції Росії. Мінливі, прокапіталістичні, ксенофобські, шовіністичні, недисципліновані. Такі собі сільські мудреці з країни ведмедів. На щастя, це інший кінець космосу, пане Драккайнен. Ми можемо не перейматися цим.

— Що сталося на станції?

— Те, що завжди відбувається, коли темні люди опиняються на порозі прогресу. Відкриттів, які уможливлюють усе, а вони ховаються від них у свою консервативну комору. Майбутнє належить відважним. Тим, хто не боїться змінювати світ. Зміни — це сіль життя. Мій будинок — це сама зміна. Він символ змін. Ви помітили?

Драккайнен підвівся.

— Розкажете мені про це по дорозі. Збираймося.

— Випийте коньяку. У мене тут є все, в тому числі коньяк. Ох, перепрошую, ви, напевно, віддаєте перевагу горілці. Погляньте-но.

Ван Дікен відчинив шафку і дістав дві кришталеві чарки.

— Цей світ дає необмежені можливості. Парадокс полягає в тому, що ті, хто тут живе, занадто темні, щоб ними скористатися. Однак колись уміли: ви бачили, що вони зробили з горами? Дух захоплює! Magnifique! Тільки погляньте: піднімаю чарку, бачите, як вона запотіває? Як зрошується зсередини? Це роблю я. До речі, ви ж бачили моїх «цвіркунів»? Бачите, як він важчає? Наповнюється. Я створив горілку. Холодну. Прошу, не бійтеся. Як там у вас кажуть? «Будьмо»?

Драккайнен дивився на чарку:

— Звідси і Босх? Ви це створюєте? Навіщо?

— А ви не розумієте? Створюю, тому що хочу. Тому що цей світ дає мені таку владу. А Сад — це чудова алегорія влади, яку, на думку Босха, Господь має над людьми. Пекло і Небеса. Сад насолод і Сад страждань. У мене є мій народ. Люди, з яких я виковую щось нове. Завдяки мені вони змінюються. Із середньовічних троглодитів із мечами вони перетворюються на Нових Людей! У цій долині ви бачили процес виховання. Нагороду і покарання. Ті, кого покарано, мріють про нагороду. Ті, кого винагороджено, знають, за що б’ються, у них є мотивація.

— Але навіщо?

— Тому що це влада, пане Дракінов. Я — влада. Я — Бог. То невже ви вважаєте, що я дам себе відвезти на ту тісну, брудну, перенаселену планету, щоб там хто завгодно казав мені, що я повинен робити? Розмахував запліснявілою буржуазною демократією? Затхлими поняттями добра і зла?

Він сплів руки на вкритому візерунками сталевому столі і схилився до Драккайнена:

— Скажіть мені, де я помилився? Ви мали потрапити в Зміїну Горлянку. Чому мої люди вас там не знайшли?

— Знайшли.

— Тоді чому ви досі живі?

— То це ви наказали мене вбити, Ван Дікене? Земляка? Землянина? Європейця? Того, хто прибув вас рятувати?

— Рятувати? Від чого?

— Ви наказуєте викрадати дітей? Перетворюєте їх на чудовиськ?

— Наскільки ми далеко? Як довго сюди летить світло, Дракансен? Сто тисяч років? І ви крізь весь космос тягнете сюди свої ідіотські, нічого не значущі нормативи? Абсолюти, в які ніхто, крім вас, не вірить? І добро, і зло існує лише у вашій голові. Що вас так обурює? Що я перетворюю на воїнів трохи молодших людей? Вони в тому віці, в якому найкраще для цього підходять. Їхні мізки не засмічені сумнівами, вони ще не знають страху. Не бояться смерті, тому що не розуміють її.

Драккайнен встав і підняв чарку:

— Знаєте що? Вас заарештовано. Докторе П’єре Ван Дікен, я арештовую вас за порушення конвенції про невтручання в ксено-цивілізацію, а також за вбивства і військові злочини.

— Який ви смішний! Який жахливо гротескний! Боюся, Тото, ти вже не в Канзасі.

Драккайнен нахилився і повільно вилив горілку перед Ван Дікеном на стіл.

— У Канзасі ти максимум отримав би довічне, Чарівнику з країни Оз. Проблема в тому, що сюди відправили не Дороті. Я мав тебе евакуювати. Але пріоритет звучить: поприбирати безлад. А ти, Ван Дікене, просто квінтесенція безладу.

Ван Дікен теж встав.

— Мило потеревенили, справді. Я з радістю послухав мову рідної планети і знову відчув сморід буржуазного лицемірства. Чудові ліки від ностальгії. На жаль, ця розмова стає неприємною, тому будемо прощатися. Прощавайте, пане Драков. La conversation est finis.

Усе відбулося миттєво. Частина кімнати, в якій сидів Ван Дікен, раптово провернулася навколо своєї осі, закриваючись стіною. Одночасно підлога роз’їхалася на трикутні частини, і вся кімната розклалася, розпадаючись на фрагменти, що стали частинами гігантських кіс, обручів і маятників.

От тільки Драккайнен уже був у бойовому режимі. Елементи, з яких складалася фортеця Колючка, були досить великими. За розмірами нагадували фрагменти авіаносця і не могли розігнатися з нуля до великої швидкості. Навіть якщо було невідомо, що їх розганяє, вони були матерією. Сталлю, залізом або якимось сплавом.

Рухалися швидко, але Драккайнен рухався швидше. Коли підлога розпалася, він зробив крок на один з обертових фрагментів і разом із ним поїхав у хаос вируючого заліза. Перш ніж елемент, на якому стояв, перевернувся догори дриґом, він перескочив на циліндр, що пролітав поруч, потім — на вістря маятника і зупинився на ньому, тримаючись і балансуючи на серпуватому лезі, потім перескочив на титанічні спиці якогось колеса, звідти — на величезні, як кріпосні стіни, зуби велетенської шестерні, з яких зіскочив ще до того, як вони сплелися з іншого шестернею, пробіг по якомусь гігантському важелю, проскочив над величезною, немов крило літака, косою, проїхав шматок шляху на іншому вістрі і так, керуючись тільки