Жорж Сіменон - Замах на бродягу

— Звичайно. Адже ви спочатку запідозрили нас із Феліксом, а у нього теж був «Лугер». Він привіз його з Німеччини після війни і хотів зберегти як пам'ятку. Коли я про це дізналась, то зажадала, щоб він кинув його в Сену. Він пообіцяв так зробити, але хто зна…

— Коли це було?

— Торік.

— А чого ви боялись?

— Він у мене такий ревнивий і… гарячий. Коли розлютується, то нічого не тямить… Я боялась за себе.

Це могла бути правда: вона не почервоніла.

Вся паризька поліція була на ногах. Чорні машини з водіями в уніформах нишпорили по всьому району, перехожих зупиняли на вулицях і вимагали показати документи, в барах та ресторанах люди в цивільному про щось таємниче шепотілися з барменами та метрдотелями.

— Віктор уміє водити машину?

— Коли б умів, то пан Фюмаль взяв би його замість Фелікса.

Коли це так, навряд чи він встигне далеко втекти.

— Ми ще довго повинні тут залишатись? — запитала Луїза Бурже.

— Днів два-три, не більше. Доведеться ще закінчити з формальностями. Вас усіх, мабуть, ще раз опитають.

Побачивши Мегре, Фелікс кинув на нього недовірливий погляд і помчав до своєї нареченої. Невже він влаштує їй сцену ревнощів за те, що вона залишалась так довго на самоті з комісаром?

Мегре вийшов на вулицю і попрямував до найближчого бістро на бульварі Батіньоль, де вже був учора. Бармен, видно, мав добру пам'ять.

— Пива? — запитав він.

Комісар похитав головою. Сьогодні йому не хотілось пива. В барі приємно пахло коньяком, і хоч було ще рано, він несподівано для самого себе промовив:

— Чарку мартелі.

Невдовзі він замовив другу, потім третю.

Все-таки цікаво, що ця драма почалася так давно, в маленькому глухому селі Сен-Фіакрі, де вперше побачили світ Фердінанд Фюмаль і він сам. Байдуже, що один з них народився в чужому маєтку, другий — в м'ясній лавці, а третій — в дерев'яній халупі край села.

Мегре знав людей, серед яких вони зростали, дихав повітрям, яким вони дихали, і йому здавалось, що він глибоко їх розуміє.

Чи справді йому буде приємно, коли це полювання на вбивцю закінчиться успіхом і Віктор зійде на ешафот?

Він би не знав, що відповісти, коли б його раптом про це запитали. Думок не було, була лише низка образів, що линули один за одним, заступаючи стойку з каламутним дзеркалом та рядами пляшок. З самого початку Фюмаль повівся так визивно з комісаром лише тому, що з дитинства ненавидів його як сина графського управителя, котрий був втіленням самого графа в очах селян.

Віктор, напевне, вважав своїми ворогами всіх тих, хто не блукав разом із ним по лісах, а жив у кам'яних будинках і не воював з жандармами та лісниками..

Фюмаль страшенно помилився, коли привіз його до Парижа і зачинив у цій гранітній коробці на бульварі Курсель.

Для Віктора цей розкішний особняк нічим не відрізнявся од в'язниці. Він жив у своїй сторожці, немов той ховрах у норі, мріючи, мабуть, про ранкову росу на траві і дичину, що потрапила в пастку.

Тут у нього не було рушниці, як там, у лісі, зате він привіз з собою «Лугера» і, мабуть, не раз гладив його з ностальгічною тугою.

— Хазяїне, ще одну! — промовив він, але тут же передумав. — Ні, годі!:

Йому вже не хотілося пити. В цьому не було потреби. Він мусив закінчити справу Фюмаля і взятися, нарешті, як слід за пошуки англійки.

Газетний заголовок, який найкраще визначив становище, звучав так: «Подвійна невдача Управління карного розшуку».

Це означало — подвійна невдача Мегре.

З готелю «Сен-Лазар» раптом зникла туристка. Бачили, як вона ввійшла до бару, вийшла звідти, проминула сержанта поліції і немов розтанула в повітрі.

З приватного особняка на бульварі Курсель об одинадцятій годині ранку, коли в будинку була поліція та представники суду, непомітно вийшов чоловік. Це був убивця і не самого лише «м'ясного короля», але й лісника, він мав прикмети, що зразу впадали в око, але теж безслідно зник. Можливо, при ньому була зброя. В його кишенях лежало вкрадених п'ятнадцять мільйонів франків. В Парижі була тільки одна людина, з якою він був знайомий, але й та поза всякою підозрою. Увечері того ж дня, мабуть, боючись ще більшого скандалу, міністр наказав припинити поліційні облави, бо, на його думку, вони лише розбурхують пристрасті населення.

Проте розшук тривав. Оповіщена паризьким Сюрте поліція багатьох країн день у день вела розшук зниклих.

Першою знайшли англійку живу й здорову. Це вже була не місіс Брітт — вона встигла змінити прізвище на місіс Маклей, вийшовши заміж за одного літнього, але ще вельми енергійного австралійського фермера. Їй неважко було переконати чоловіка продати ферму й відкрити готель-пансіонат для туристів.

Правда, ні французька, ні англійська поліція не могли похвалитись, що знайдення місіс Брітт-Маклей — їхня заслуга. Це трапилось цілком випадково — один із туристів, який колись був у спільній з нею групі, вирішив відвідати антиподів і, зупинившись на ніч в придорожньому готелі біля Сіднея, впізнав в особі його хазяйки свою давню знайому.

Вона відмовилась давати будь-які пояснення. Ніхто й не, наполягав. Адже за нею не значилось жодного злочину. Як вона зустріла свого судженого? Як зникла з готелю і залишила Францію? Це її власна справа, яка нікого не стосується. Містер Маклей вигнав у три вирви журналістів, коли