Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

них! Вірняк, товпідполковнику. Певно, корєшків чекає, падла. Або здає себе. Мовляв, звідки вибув – туди й прибув…

– Якщо здається, тоді забирай Профа, речовий мішок і дуй на зону. – Господар табору поглянув на годинника. Ось-ось підйом. – Вигорить концерт, як надумав, – сержанта одержиш, младшой. І відпустку надам. Але дивися – дереву, камінню нічичирк…

– Так точно! Могила…

Від вахти донісся дзенькіт. За першим ударом пролунав другий, третій – радіючи новому ранку, залилася веселим передзвоном рейка. Не чула прокльонів зеків, що не встигли за ніч відпочити від люті лісоповальної. Заливистий голос металу глушив слова Господаря. Час від часу губи молодшого сержанта ворушилися, повторюючи звичне: «Так точно!»

Солдат і майбутній сержант, як наказав Кроксфорд, оглушили колишнього Пахана і потягли в напрямку робочої зони. Господар кабінету пішов досипати, радіючи, що його люди, а не рота охорони, знімуть вершки з ВТЕЧІ.

Відспівав щоденну ранкову пісню шматок рейки біля вахти. У таборі майже не залишилося зеків, які бачили, як найтовшу гілку дерева прикрасив ненависний інструмент. Казенну порожнечу території порушувало лише кілька велетнів, яких не змогла здолати пилка.

Недовго золотаво-зелене вбрання гріло душу перших поселенців зони. Настали голодні роки. Узимку й улітку дерева стояли не тільки без хвої – стовбури залишилися без кори. Лише одна модрина наїжачувалася навесні яскраво-зеленими хвоїнками. З першим теплом вона милувала око золотавим пилком, який вітер відносив на волю.

Зеки, не змовляючись, берегли останню красу табору. Навіть корінні тайговики довго стояли біля живого дерева, проводжаючи поглядом золотаве насіння, злите з тужливим металевим дзенькотом; вириваючись із обплутаного колючим дротом простору, неймовірний сплав із майбутнього життя й мертвого голосу віддавав останні почесті тим, кого після побудки, а ввечері після підневільної праці товариші вкладали в штабелі неподалік вахти…

5

Тайгу запалив світанок. Отямився Макар від незрозумілого мукання. Підійшов до куща й остовпів. На снігу з кляпом у роті лежав сповитий Проф. Довго довелося приводити до тями бранця. Нарешті, той отямився.

– Ти звідки? Я ж тебе Бику здав!

– Откєда? Откєда? – зачастив зв’язаний, очманіло мотаючи головою й нічого не розуміючи.

– Хто тебе? Я ж Бику…

– Бику-Бику. – Проф озирнувся і впізнав Макара.

– Хто притяг?

– Звідки знаю? – Бранець нарешті отямився, хоча не міг зрозуміти, де перебуває і як знову опинився поруч із тим, хто привів його, мов теля на мотузці, до табору. – Не розводив Бик теревені. Щоправда, в хату затяг і пішов. Ледь задрімав, рипнули двері – думав, він. Повернувся, коли почув голос Кроксфорда. Потім якась падла шандарахнула по голові.

– Дивно… – Макар озирнувся через плече.

Тайга стояла притихла, ніби прислухалася до розмови двох.

– Кроксворд, та й годі. Сивому не розгадати, – Проф простежив за поглядом Амби й зачастив. – Не знаю, Макарчику, що надумав, але час кігті рвати. Діждеся, доки мусори пов’яжуть… Звільни копита. Вибач за Маестро. Потім розберемося. Лягаші не дістали! Від овчарів пішли – і все завдяки тобі! Не пов’язати – пристрілити нас мусорам поганим простіше, ніж Верблюдові плюнути…

Не слухаючи бранця, Джовба пройшов убік просіки. На снігу чітко залишилися сліди від санок і валянків. Невже Бик? Сліди великі. Свіжі. Здавалося, нахилиться – і рука відчує людське тепло. На повороті поряд зі слідами полозів – впадина. Придивився – від приклада. Губи впевнено прошепотіли: «Кроксфорд…» Тепер здогадався, навіщо й хто доставив Пахана сюди. Підставляють…

– Ти чо шепочеш? – бранець підвів голову, подивився на просіку й раптом зашепотів поспішно, із запалом, заїкаючись: – Мак-ка-аре! А, М-мак-к-кар-чи-и-ку-у! Дивися, он на прос-сіку! Счас конвой заявиться! Ти чо, в натурі, оч-манів! Ти чо! З-за баландою тужи-и-иш? З-за нар-рами? Ще встигнемо підірвати!

– Посидь, відпочинь трішки. Куди поспі-іша-ати?…

Останнє слово втікач-тайговик прошепотів майже по складах, підвів голову. Проф теж завертів головою, спробував підскочити з вивертня, але не втримався на зв’язаних ногах, звалився на землю й одразу ж почув собачий гомін.

– М-ма-ма-м-мак… – мукав Проф, буцаючи хлопця головою в ноги, намагаючись вивести із заціпеніння й не вірячи у свій здогад. Не припускав, що нормальна людина здатна на таке добровільно.

Собачий гавкіт чітко повторився. Проф затряс головою, знову й знову намагався підвестися, хрипів, мукав, витріщав очі на Макара. Гавкіт наближався. Незабаром почувся злагоджений тупіт, але схожа на ведмедя людина в шкірі сиділа нерухомо, вивищувалася над Профом, який бився в істериці.

На просіці в променях сонця блиснула воронована сталь. З’явилися солдати охорони та перші шеренги робочої команди…

– У-у-у-у-у с-с-су-у-ук-к-ко-о-о-о, – перериваючи звичні голоси тайги, заглушаючи собачий гавкіт і тупіт, пролунало нелюдське виття.

Одразу без команди завмерли і колона в’язнів, і охорона, і навіть собаки, які, підібгавши хвости, шарахнулися до ніг господарів.

– Л-ля-га-ай! – Першим отямився начальник конвою. – Крок ліворуч, крок праворуч вважається втечею!

Солдати тісніше притиснули гвинтівки й автомати до себе. Пальці лягли на спускові гачки. Хтось для перестраху торохнув у повітря короткою чергою. Вмить робочі команди розтяглися на снігу, який нещодавно випав. Кілька людей із собаками кинулися в зону лісоповалу, але відразу позадкували, потім завмерли на місці, роздивляючись звіроподібну пару. Обидва з бородищами, не видно очей; обидва у ведмежих накидках хутром назовні й у такому ж взутті, а за плечима одного – лук. Не люди – далекі предки з картини.

Тайга в останні дні вранці була тихою, урочистою, прибраною в найтонші мережива; але після сходу сонця вона квапливо скидала прикраси, щоб і новий світанок зустріти